Моє Заріччя над Прутом

І. Докторук. Як стелився мені життєвий шлях

Д-р Іван Докторук

ЯК СТЕЛИВСЯ МЕНІ ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ...

Журнал "Гуцулія", №№1,2-3,4(1974),1,2-3(1975)

В останній кітловині ріки Пруту на Гуцульщині лежать дві оселі: містечко Делятин на лівому березі Пруту й село Заріччя на правому, високому березі. Село простяглось на рівнині довгій на 8 км, широкій від 1-4 км. Гори від 600 м (Стражниця і Дьиґа) до 840 м (Малево з Гавришівським верхом) – до 1001 м (Яворова). Делятин обслонений від півночі хребтом Посіча і Порубу – в середньому по 600 м висоти і Страгорою (887 м) та широкою терасою, довгою кілька кільометрів аж до села Добротова.

Між жителями Заріччя (місцева назва – Зарічьі) зустрічаються прізвища, незнані в околиці. От їх кілька: Бахмати, Булелики, Ханенки (чи не з татарського роду ?), далі: Довбенюки, Докторук, Дудзяні, Обідняки, Виннюки, Питчуки, Старунчаки, Шеверяки, Турійчаки, Скітчуки, Голубко, Брінь, Маркопольський. Натомість у Делятині, а незнані в Заріччі: Боднарюки, Меланюки, Мисюки, Менделюки, Небелюки, Шевчуки, Флиси, Капчуки. Зате Бойки є всюди: в Заріччі, Дорі й Микуличині, а Бойчуки в Делятині.

Та все найбільше число людей в Заріччі носить прізвище: Вацик. Є Вацики між собою не споріднені.Так виглядає, що, мабуть, не мало людей прибуло в село з подальших околиць. Бігуни, Гаврилюки, Дем’янчуки, Ковалюки, Клим’юки, Гнатюки, Іванюки, Івасюки, Іванцеві, Дмитрюки – є в селі, як і скрізь по краю. 

Типові були дрібні земельно-тваринницькі господарства, мале їх число самовистачальних. Треба було шукати зарібку, чи то в лісі, чи в будівництві, чи в кустарній роботі: ткацтві, чи взагалі у виробі всякого знаряддя з дерева, потрібного в хаті й на дворі.

Оттаким господарем і будівничим був мій дідо Гриць Докторук (у сільській вимові – Дохторюк). Були в нього чотири сини: Дмитро – первак, Іван, Яким і Андрій. Дідо мій народився в першій чверті 19-го століття, а син Дмитро 1846 року. Коли Дмитрові минуло 14 літ, взяв його батько з собою до праці при будовах домів з дерева, чи сільських хат і інших господарських побудов. Перепрацювавши так 10 літ, Дмитро одружився з Анною Булелик, дочкою Пилипа, народженою 1849 р. Було це в 1870 р., 22-го дня місяця лютого.

Від того подружжя народилося 11 дітей; четверо померло таки в дитячому віку, в живих стало семеро – п’ять дівчат і два хлопці. Брат Никола народився 27 листопада 1887 р., а я – мізинець – 6 жовтня 1891 р.Десь на першому, чи на початку другого року життя я перебув хворобу п’ятнистого (сипного) тифу. Було так, що заразки тифу принесли до нашої хати діти сусіда Прокопа Бахмата. У його хаті були хворі тифом. Почали в нас діти хворіти за покотом, захворіла й мати, а після матері я. Тиф мав назву дурноха, бо в часі тифозної гарячки хворі маячать і говорять недоладу. Коли розпаношився в хаті тиф, батька не було дома; був зайнятий при будові в горах. Мати післала по нього, бо не могла дати ради в господарстві. І батько приїхав. Він єдиний зостався здоров, коли й мати, а за нею і я запали на тиф.Скоро проминув дитячий вік, настав хлоп’ячий. Минуло мені чотири роки, як помер мій дідо Гриць. Мій батько не був курцем до 44-го року життя, аж по смерти діда став курити люльку. Мати згадувала не раз, що то дідо Гриць ту люльку «відумер». Я бачив, як батько «запікав» люльку на грани (жаріючих вуглях), а тоді смоктав цибух. Мене зацікавило, що воно за смак в запіканню. Раз не було батька в хаті, люлька була на варцабі вікна, а жар в печі: я запік люльку і як потягнув гіркої «мачки» (нікотини), ... то вже не пробував того «зілля» аж до 23-го року життя, як вояк в першій світовій війні.Подібно було з пробою смаку в алькоголі. Батько купував «оковиту»-житнівку тільки на «Різдвині» Свята, головно для гостей і колядників. Мені йшло на п’ятий рік, як одна з сестер намовила мене випити «порцію» горілки. Я попробував, а наслідок тієї проби був такий, що я до 20-го року життя не мав краплі горілки в устах. Ми діти були вдоволені, як могли попити соку з яблук. Моя мати горілки не любила, при гостях на почастунку, пригубившись до келішка, виливала горілку поза себе. Брат, аж як став рекрутом, міг випити при батькові чарку, якщо хотів. Оттаке то було п’янство в хаті!

Роки 1895-1896 – це важкі часи для мешканців села, а кілька літ пізніше і для мене особисто (рр. 1901-1905).По смерті пароха о.Волошина став парохом о.Димитрій Луговий, нар. 1841 р. Він прожив у Заріччі аж до смерти в 1926 р. Його заслугою було шириння тверезости, у чому мав великий успіх. Зібрав фонди на будову нової великої церкви. (Її будував майстер-гуцул Дмитро Бучук з Яворова к. Косова). Церкву знищила австрійська артилерія 1917 р., коли російське військо тримало позицію на правому, то є заріцькому, березі Пруту.Отець парох Луговий був моїм добродієм: давав мені матеріяльну поміч у трьох перших роках моєї науки в ґімназії у Коломиї.На місце вчителя поляка Фещевського прийшов українець Зиновій Матковський з дружиною, теж учителькою, полькою, але не шовіністкою. Новий учитель завів вечірню науку для тих, що покінчили 6 літ науки, на час зимових місяців. Мій брат був одним із тих курсантів. У культурній ділянці довершив енерґійний учитель великого діла: заснував першу в селі читальню тов. «Просвіти» та приєднав багато членів до читальні, між ними й мого брата. За короткий час вже була мала бібліотека в читальні, а мені радість, що можу все про щось нове довідатись і в хаті рідним прочитати, чи розповісти.Брат діставав і книжки й календарі «Просвіти». За якийсь час я знав майже всі свята цілого року, не тільки врочисті, але й церковні, деякі важні для косарів, т.зв. громові свята: Онуфрія, Палія (Пантелеймона) та Іллі. Для жінок знову важне: коли не вільно прясти, золити шмаття, чи прати в ріці.Видана тов. «Просвітою» книжка Льонґіна Цегельського «Русь-Україна і Московщина» мала основне значення для мого світогляду, що не змінився й досьогодні. Від учителя діставав я гумористичний журнал «Комар» та Історію України, друковану ще т.зв. етимольогічним правописом. Забув я ім’я і прізвище автора.Сл. пам. учитель Матковський задумав приготовити кількох учнів з третього року з німецької мови та післати їх до іспиту до т.зв. приготовляючої ґімназії в Коломиї. Було це в осені 1900 р. Нас трьох ходило зо два місяці на лекції німецької мови, а там і перестали. На другий рік (1901) почав я ходити четвертий рік до цієї двоклясівки (так звалася школа), не думаючи про німецьку мову, ні про вищу школу. Аж тут 19-го жовтня (день св. апостола Томи – про це я знав з календаря) намовив мене вчитель прийти по полудні з німецькою книжкою до школи. Я так і зробив.До полудня навчався я разом з моїми одноклясниками, а після обіду приходив я на науку німецької мови. Наука прийшлась мені легко, бо я вже торішньої осені зробив був таки добрий початок, а початок такий, звісно, є половиною діла. Від 19-го жовтня 1901 року до кінця січня 1902 року початкова книжка німецької мови була «пройдена». Тоді добрий мій директор «підсунув» мені другу «май грубшу» німецьку книжку. Шкільний рік кінчався тоді 15 липня в народних і середніх школах. Того ж дня відбувалися вступні іспити до всіх середніх шкіл, в тому й ґімназій.Мав я тоді п’ять і пів місяця часу, щоб «перезубрувати» цю грубшу книжку. Я поклався тоді «на пильність», чи – як кажуть німці – «на зітцфляйш», і діла доконав, хотяй до іспиту до першої кляси досить було тільки початкової німецької книжки. Зате опісля в 1-шій клясі я мав велику полегшу в німецькій мові.

Місяць лютий називається в народному калєндарі (пишу виразно «є», а не «е», бо так і вимовляється) – казидорога, або й казибрід, бо сонце, пригріваючи довше й сильніше, «казить» - псує санну дорогу, а також і лід на бродах-переїздах на річці. (На Буковині є назва місяці лютого – козибрід, але це з козами не має нічого спільного).

За такої відлиги одного дня під вечір післали мене купити нафти. Несу пляшку від нафти на мотузку й поспішаю ховзькою дорогою. Не пройшов я далеко, аж тут хлопці почали кидати в мене грудками мокрого снігу. Ухиляючись від поцілів, я поховзнувся і впав. Не вспів я піднятися, бож ховзько, як якийсь візник з кіньми, запряженими в сани-корчуги, в повнім бігу наскочив на мене. Я не можу й досі уявити собі, як то сталося, що я вийшов цілим, а з пляшки тільки шийка на мотузку осталася в руці. (Корчуги – це короткі, низькі, але дуже сильні сани, що їх уживають при звізці бутуків, тобто грубих довгих трамів). Я пішов додому по свіжу пляшку й таки приніс нафти.

Війтом в селі був Прокіп Клим’юк. Працюючи в нафтовому промислі зразу в Слободі Рунґурській біля Печеніжина, а опісля постійно в Бориславі коло Дрогобича, заробляв добре так, що гарну побудував хату й господарські будинки, придбав добрий десяток худоби, пару коней-гуцуликів, дуже шпарких, а другу пару буланих вищої міри; докупляв кавалки ґрунту, де була до того нагода. Був, отже, найбагатшим господарем в 1900-их роках. Купував карту на їзду залізницею відразу на цілий рік, бо мусів пильнувати і справи громадські в селі і наглядати за працею в Бориславі. – Крім кількох дівчат, був у нього тільки один син, на ім’я також Прокіп. Він був роком молодший за мене та був у третій клясі народної школи.

Директор школи спонукав війта, щоб згодився на підготовку сина до ґімназії. Батько згодився і його син приходив на окреме навчання, як це й зі мною було. Під кінець шкільного року 15 липня 1902 р. Прокіп був приготований до іспиту до приготовляючої кляси, а я до першої кляси ґімназії.

У березні 1902 р. наш добрий директор і війт взяли нас учнів на вечір в пошану Т.Шевченка в Надвірній. Це була для нас новість. Ми перший раз в житті слухали доповідь, деклямації і спів хору.

Трохи згодом я мав у руках поетичні твори Шевченка, читав їх декілька відписав в окремому зошиті, а книжку віддав директорові. Вогненне слово Шевченка про долю України, її минувшину, козацтво в боротьбі за волю – все те запало мені глибоко в душу. Я постановив придбати собі Кобзаря. Це здійснилось десь на початку 1903 р. Я був у першій клясі ґімназії в Коломиї, а вчителем української мови був дуже симпатичний Сильвестер Яричевський. Я вивчав на пам’ять довші поеми, а перед ним їх рецитував.

На провесні 1902 р. гостив у Надвірній український театр зі Львова. (він звався тоді «Театр Товариства «Руська Бесіда» у Львові»). Директор школи взяв мене із собою до Надвірної на виставу п’єси «Жидівка-вихрестка». Так я був перший раз в моїм житті учасником-глядачем театрального видовища. Наче в сні бачу старого Лейбу в розпачі із-за сумної долі його дочки-вихрестки. Ролю жида грав артист з польським прізвищем Ґембіцький.

Що одного привчив мене директор З.Матківський: щадити. В Австрійській монархії була добра установа: Поштова Каса Ощадности. Тож директор пішов зі мною до поштового уряду в Делятині, зголосив мене як щадника, дістав потрібні дві книжечки (вони були в німецькій мові) і на початок вложив одну корону як ощадність. Пошта давала також блянкети-картоники, на них наклеювалося поштові марки, а як назбиралоя їх на 1 корону, то пошта приймала той блянкет і вписувала одну корону в щадничу книжечку. Це була добра метода привчати особливо дітей до ощадности.

Але звідки я міг діставати дрібні грошенята (про великі не було мови), щоб їх складати й носити на пошту? Здому я все мав трохи «дрібних», але ніколи цілої корони. І тут директор дав пораду. Зговорився з парохом о.Димитрієм Луговим і вони зробили мене поштовим післанцем від школи й парохії, а також і від приватної пошти. Крім того, я ще полагоджував всякі справунки в місті, що були мені під силу. За ці послуги зростала моя ощадність. Їдучи 1 вересня 1902 р. до ґімназії в Коломиї, я мав і новий виряд і гроші на книжки.

Шкільний рік у всіх школах кінчався 15 липня. Того ж дня відбувалися і вступні іспити до ґімназій. 1902-го року 15-ий липня припадав на понеділок. Тоді в неділю, 14 липня, прийшов директор до мого батька та повідомив його, що бере мене під свою опіку й поїде зі мною до Коломиї, де я буду здавати іспит до ґімназії. Війт Клим’юк повезе свого сина також до іспиту, тож поїдемо всі разом. Батько не мав нічого проти, тож була згода.

Під вечір взяв я в писану торбину українську читанку з 4-ої кляси й обидві німецькі книжки, на плечі кіптарик, капелюх на голову і махнув до війта. Про взуття не думав. Цілу весну й півліта ходив босо, ноги «запеклися», хто видів таке, щоб парити ноги в обуві!

Тут небавом полягали спати, бо в третій годині ранку рушимо в дорогу. Так і сталося. Ще повернули до школи по директора. О сьомій годині ранку вже були в Коломиї на ринку. Майже 40 км за 4 години! Легчий віз і шпаркі коники-гуцулики, один тільки відпочинок в половині дороги біля мурованки-коршми в Товмачику.

Коломия зробила на мене велике враження. Я ж досі не був дальше, як в Надвірній, а в горах поза Делятином – в Дорі, Яремчі, Ямнім і в Микуличині. Дві ґімназії – польська й українська (руська, як тоді її називали), великі триповерхові будинки на французький рахунок, (на німецький – партер і двоповерховий); маса учнів у мундирах одної форми з відзнаками кляс на ковнірах. Є вже учні з вусами й навіть з борідками. Чи й зі мною таке може бути? Якось тяжко мені допустити в думці таку можливість.

Учні парами прийшли з церкви й розійшлися по клясах, де дістануть свідоцтва. Нас запровадили до кляси і почалися письмові вправи.

Межи письменним і усним іспитом була довша перерва. Тоді стрінув я на коридорі Петра Ґродзіцького, що якраз закінчив 1-шу клясу ґімназії з добрим поступом. Він був «на станції» в бурсі Церковного Братства при церкві св. Михаїла, звільнений від оплати за приміщення, бо його батьки були бідні. Про підготову й приміщення постарався директор школи в Заріччі сл.п. З.Матковський. У шкільному році 1901/2 був Петро першим ґімназистом на понад 20 громад в долині ріки рут від Яблониці й Ворохти аж до Саджавки на просторі 65 км.

Син війта Прокіп і я витримали іспит: він як кандидат до приготівної кляси, а я до першої. (До першої кляси здав іспит також син коваля Олекси Мажевського в Делятині, Едвард). Взявши Петра зі собою, повернули ми всі в поворотній дорозі до сестри і шваґра п.Матковського, пп. Зубалів, учителів у Саджавці. Відпочивши трохи після «гарячого» дня, уже під ніч ми прибули додому. По тім, що я пережив в один день, спав я довго твердим сном.

Шеститижневі вакації 1902 р. принесли мені багато відомостей про науку в ґімназії та про вчителів, про життя в бурсі, про театр і т.п. Тим добрим інформатором був власне Петро Ґродзіцький (в селі люди вимовляли – Ґродьіцький), син Федора. Батьки не мали іншого майна крім кавалка городу й хатчини з малими вікнами, а в хаті скриня, що служила й за стіл, і вузька лавиця під вікнами. Не було ні комори ні хліва. Батько був маломовний, через рік-два пізніше був спаралізований і незабаром помер. Зате Петрова мати була жвава й бесідлива, дбала про обрібку города та приносила з лісу всякі ягоди й гриби.

Петро, народжений 1889 р., мав брата Івана, народженого 1886 р. Іван був також добрим учнем, обслуговував школу, різав дрова, топив у клясах і робив порядки. В церкві помагав дякові співати, мав сильний, хоч не дуже музикальний голос. – Петро був моїм добрим інформатором, як я вже згадав. Він кликав мою матір тетою, бо наші матері були в дальшому ступені споріднені. (Чому «тета», а не «тітка»? Бо у вимові «тітка» звучить як «кітка» - самиця котячого роду, а знову «кішка» нагадує «кишку». Так само на Гуцульщині й на Підгір’ї слово «кінь» конкурує із словом «тінь», а тому нарід замість слова «тінь» створив «тіна» з наголосом на другому складі. Так замість «біль», болю, говорять «бола» з наголосом на -ла, бо «біль»-біля – це білосніжний гриб з дуже гірким соком і його треба добре виварити).

По такій диґресії знову до речі. Петро гостював у нас дома часто, не раз ми ночували на сіні в стодолі, ходили купатися в чистій гірській воді Пруту, або ходили відвідати Прокопа. Вакації проминали, надходив час готовитись до Коломиї. Наш добрий директор З.Матковський подбав про «станцію» в Михайлівській бурсі. Петра прийнято без оплати, а мене за оплатою 10 корон щомісяця. За мене згодився платити о. Дмитрій Луговий, парох в Заріччі. Таку поміч я мав три роки, бо так довго я побував у бурсі.

Прокіп примістився в «Інституті Шкільної Помочі», де оплата була два-три рази вища, як у Михайлівській бурсі. До того інституту я дістався в 1905/6 р. на т. зв. інструктора (корепетитора). Там був задовільний харч і краща кватира, як у бурсі, що її опанували москвофіли-кацапи. Петро також перейшов до бурси т.зв. «Руського Педаґоґічного Товариства», правда, без оплат за побут, але там харчі теж були погані.

Про побут в Михайлівській бурсі, переміненій на «Михайлівський Інститут», де з приходом адвоката Дудикевича, «ряного новокурсника»-моквофіла, запанував русскій дух і «воспитаніє» - потрібна окрема стаття.

Кожний бурсак (питомець бурси) повинен був мати приписаний виряд щодо одягу, білизни і постелі. Але контролі виряду я ніколи не зазнав. Про якусь гігієну і купіль не приходиться й говорити. Не можу собі пригадати, чи за три шкільні роки були бурсаки з десять разів у парні-лазні. За теплої пори року ходили ми купатися в річці Прут, чи то в першій половині вересня, чи під кінець червня і до половини липня, коли починалися вакації. Їдальня служила також за вмивальню. Так гігієна була полишена на розсуд кожного бурсака.

Харчі були скупі. На сніданок горнятко теплого молока і кусень житнього разового хліба. Але коли замість хліба давали грудку кукурудзяної кулеші, то тяжко було витримати до обіду. Хто мав трохи дрібного гроша, міг в час перерви купити в терціяна булку за 2 центи (4 геллєри). Два рази на тиждень була юшка з куском м’яса, в неділю на вечерю були пироги-вареники, а інші дні якась каша. Заможніші батьки привозили деколи дещо з харчів, або посилали пару корон.

Петро Ґродзіцький був завзятим читачем, тож всякі книжки до читання були в нього під рукою. Пам’ять мав добру і був добрим оповідачем. Часто вечером збирався гурт учнів біля Петра, й просили їм дещо розповісти. Зате обдаровували його дечим із харчових продуктів. Так обізнавалися учні з пригодницькою літературою, з українськими історичними творами, як напр., Костомарова «Богдан Хмельницький», «Кудеяр», «Чернигівка», Гребінки «Чайковський», Куліша «Чорна рада», І.Франка «Захар Беркут» і з багато іншими творами.

У середніх школах (ґімнаїії і семінарії) були учні, обов’язані в Галичині і Дальматії одягатися в спеціяльний мундур. Але в українській ґімназії дозволено було учням першої кляси ходити у свому звичайному одягу. Це була полегша, особливо для селянських дітей, що їх батькам не під силу було виложити значну готівку за мундур. Я також ходив у своєму домашньому одягу. Петро якось роздобув блюзу, штани та шапку, але не мав плаща. Ходив цілу зиму в самій блюзі, руки в кишенях штанів, а кілька зшитків під пахвою, бо й книжок не мав. Користувався книжками своїх товаришів, а було їх у бурсі п’ять чи шість.

В управі бурси був учитель Кульчицький , українець, і бурсаки - числом 20-25, майже всі селянські діти, - були також українці. Аж тут літом 1902 р. на голову Управи бурси вибрано явного москвофіла-новокурсника адвоката д-ра Володимира Дудикевича, а на секретара теж москвофіла Юліана Кисілевського, поштового урядовця. Як ми, Петро і я, прибули 1-го вересня до бурси, то довідалися, що управа бурси перейшла в кацапські руки. Настоятелем в бурсі був наразі учень 5-ої кляси Павлик. Лунали українські пісні, старші учні знали їх багато. Я купив за одну корону і 80 сотиків поезії Тараса Шевченка в одному томі, вивчав напам’ять вірші, що мені найбільше подобалися, і рецитував їх перед учителем української мови Сильвестром Яричевським. Були ми на виставі драми «Невольник», що її давав театр «Руської Бесіди» зі Львова, та на аматорській виставі «Прихід св. Николая» в домі Теодора Білоуса. Учень другої кляси Федь Федорців здраматизував вірш Степана Руданського «Козак і король». Все це старалися бурсаки на свій спосіб наслідувати. Було багато втіхи з таких імпровізованих і, звичайно, невдалих наслідувань.

Часи змінилися, коли старші учні вийшли з бурси, настоятелем став москвофіл Булик і появилися російські книжки, часописи «Галичанин» і «Русское Слово» та ілюстровані жупнали з Росії.

Филип Булик взявся таки зразу до роботи. Сама його постать надавала йому вид «многоглаголивого» типа: волосся кольору конопляного повісма, зачесане назад, чоло подане теж назад, щоки видовжені наперед, при мовленні помагав собі правою рукою, мов актор на сцені. На зріст теж невисокий. Найперше поручив нам «воспитанникам» вивчити кирильську азбуку: аз, буки, віди, глагол і т.д. без «юсів» (носових звуків) і то в галицькій вимові, а не московській, чи староболгарській. Роздав нам досить грубі молитовники. Щодня перед сніданком ми молилися навколішках. Один з кращих читців читав у голос з молитовника, а всі ми слідкували за ним із своїх молитовників. Йшли молитви щоденні, катехитична частина (всі заповіди, гріхи головні, діла милосердя і т.д.), а до того ціла утреня. Вивчали теж тропарі, деякі побожні пісні, як напр. «Коль славен наш Господь в Сіоні, в билинках на землі велик...», або «Я щасний руску матер маю і ревний русин мой отец...»

Були в бурсі книжечки з видавництва «Бібліотека для молодежи», друковані т.зв. етимольоґією, але народною галицкою мовою. Видавав їх «старорусин» Юліан Насальський, ґімназійний учитель грецької і латинської мови. Були там байки, казки, приказки, оповідання підходящі для молодечого віку, але нічого з московщини. Петро – як звичайно – кромі книжок з української літератури діставав теж книжки в перекладах на нашу мову з чужих літератур. (Бібліотека найзнаменитіших повістей під редакцією І.Белея, приятеля Івана Франка). Я став прочитувати оповідання Марка Вовчка, Франкові: Лис Микита, Абу Казимові капці, Дон Кіхот; далі: арабські казки «Тисяча й одної ночі».

Справа змінилася, як на місце Булика прийшов Сємйон Юрьевіч Бендасюк, родом із села Черемхова (недалеко від Коломиї), мабуть студент Львівського університету, чи бувший студент. Він привів із собою свого родича Перегінця, але вписав його до польської ґімназії, щоб не заразився мазепинським духом. Бендасюк – це вже не старорусин, він т.зв. новокурсник, його думки скеровані на «білого царя», щоб визволив так звану в москвофілів «Под’яремную Русь» (Галичину, частину Буковини та Закарпаття) з австрійського ярма. Провідником новокурсників був адвокат Владімір Дудикевіч (вже вище згаданий). Він одружився з росіянкою і дітей виховував у Росії.

Бендасюк став говорити з нами по-російськи, зарядив «писанія под диктовку» та почав читати з історії Київської Руси: про хрещення Руси, про Володимира «Красное солнишко», про казкових героїв-«богатирей»: Святогора, Алексея Поповича, Іллю Муромця і інших. Вони оспівані в т.зв. «билінах», що заховалися геть на півночі в Росії до недавна. Ми слухали це як казку.

Новістю для мене було Водосвяття (Відорщі) на ріці Прут 19 січня 1903 р. з військовою парадою. Коли процесія рушила з церкви в супроводі парадної сотні 24-го полку піхоти, то я йшов не відступаючи, за сотнею. Сотня уставилася на мості через ріку в сторону села Вербіжа. Зима була гостра і Прут був покритий грубим ледом. Пониже моста був хрест з леду, прикрашений смерічками. На сиґнал горніста (сурмача) капітан командував почесну сальву. Сотня стрілів як один стріл! – це мене дивувало. Я мерз, бо мороз був сильний, але я не відступав від сотні, щоб тільки точно чути команду і спостерігати рухи крісами. Я був задоволений, що це мені вдалось. А через кільканадцять літ довелось мені примусово слухати не сальви, але тяжкий шум крісів і гук гармат, що аж у вухах тріщало.

На свято Богоявлення (грецьке Теофані, наше народнє: Ардан, Водохреща чи Водосвяття, а на Гуцульщині: Відорщі) ходив я щороку аж до закінчення науки в ґімназії в 1910 році.

Слово «Відорщі» - це в науці мовознавства дуже цікавий зразок т.зв. контамінації та ще й метатези (переставки). У склад слова «Відорщі» входять частини двох слів: вода і хрещення, при чому хрещення переставлено на – ерщінє. Так з частин обох слів маємо – Відо-рщі.

Користаю з нагоди і подаю ще один дуже цікавий зразок контамінації, відомий в селі Заріччі коло Делятина над р. Прут. З двох слів: «розкуси горіх» народ створив слово розкуріх.

Повище я згадав про «богатирів чи багатирів». У гуцулів «богатирь» означає багатого чоловіка. У тому значенні воно є в творах Ю.Федьковича. В основі слова є слово «Бог», у наших предків – «Дажбог». У москалів «богатирь» походить від перського слова «багадур». Воно прийняте і в казахів. Означає: їздець, наїздник. У татар воно звучить: «бегадир», а в москалів богатирь у значенні герой, молодець. У нас «герой» значить «молодець», «козарлюга», у юґослов’ян «юнак». У сербській патріотичній пісні співається: «Нек душман (ворог) вілі, нек душман чує, да срб йош жіві, да є юнак». У журналику «Веселка» покутує далі слово азійсько-московське «багатир».

По такій «ученій» екскурзії приходжу до науки в ґімназії. Реліґії навчав о.Антін Войтіховський. Він короткий час пожив з жінкою, а повдовівши став постійним учителем реліґії в усіх вісьмох клясах, а знав – як казали учні – свою «арифметику» напам’ять, викладав свій предмет, не заглядаючи до підручника. Від учнів кляси вимагав: вивчити напам’ять 50-ий псалом і докладно катехизм з цитатами в церковно-слов’янській мові. Мало хто з учнів міг ці вимоги сповнити, а тим, що могли, давав найкращі ноти (відзначення). Проминуло 70 літ, але деякі цитати заховалися в моїй пам’яті! Учитель ґеоґрафії Лев Дольницький вимагав вивчити назви суходолів (континентів), океанів, морів, гір, островів, пустинь, низин, депресій, заток і проток і т.п. та назви країв і держав, назви рас та їх розміщення на земській кулі.

Латинська мова, зокрема велике число граматичних термінів, вимагало пильности, аж доки не «вбилися» в пам’ять. Учителем латини був уже старший віком Юліян Насальський, старорусин, видавець «Бібліотеки для молодежи», добрий і поблажливий. Про нього вже була згадка повище. Про вчителя української мови Сильвестра Яричевського я вже теж згадував. Перед ним я «здавав» кільканадцять віршів Тараса Шевченка.

Сповняючи вимоги учителів і вивчаючи вірші Шевченка, я виробив собі сильну пам’ять. До науки математики не було доброго вчителя: вони змінялися, було їх аж три в одному шкільному році 1902/3. Легко й цікаво «викладав» учитель природничих наук Іван Раковський. Він не ставив великих вимог до учнів, бо його «виклад» легко зберігався в пам’яті учнів.

Свідоцтво я дістав дуже добре: успіхи в науці з відзначенням; за те я дістав від Повітової Ради в Надвірній 30 корон як поміч у дальшій науці. Петрові Ґродзіцькому призначили 20 корон, бо мав трохи слабше свідоцтво. За ті гроші я вже справив собі приписаний мундур.

Десять місяців у школі та побут в бурсі сильно позначилися в моєму духовому розвою.

Петро також відновив свій одяг.То було десь з початком серпня. Дорогу до кравця в Коломиї (35 км) і назад після відпочинку в бурсі міряли ми своїми ногами. Але ми витримали такий марш, тільки ноги кілька днів боліли.

Прокіп Клим’юк перейшов до 1-ої кляси, але не мусів мати уніформу, міг ходити в свому цивільному одязі.

Бурсу «Братства св. Михаїла» перемінили на «Свято Михайлівський Інститут». Я мешкав там ще два шкільні роки (1903/4 і 1904/5). Петро тільки ще один 1903/4 р., а далі мешкав аж до матури в українській бурсі «Педаґоґічного Товариства» (Інститут Шкільної Помочі).

Настоятель «Михайловської бурси» продовжував навчання російської мови. Читав поезії Пушкіна, Лермонтова, Кольцова й інших поетів, а бурсакам давав вивчати напам’ять вибрані вірші. Я вивчив Пушкіна «Утопленик» і деякі інші дрібні вірші інших поетів. Прочитав Бендасюк «Хозяин и работник» Льва Николаєвича Толстого, а найбільше з новель Антона Чехова.

Нам роздано в подарунок твори російської літератури. Мені дісталися твори Миколи Гоголя (Собраніє сочінєній Ніколая Вас. Гоголя). Це була книга великого формату, видана в Петербурзі (Изданіє Маркса). До творів на українські теми був доданий словник українських слів!

Одну з драматичних п’єс А.Чехова, «Вишневий сад», ставив на сцені Український театр «Руської Бесіди» в Коломиї десь 1906 чи 1907 р. Я був на цій виставі.

З початком вересня 1905 р. як учень 4-ої кляси я перейшов до т.зв. «Інституту Шкільної Помочі» і був там інструктором весь час науки в ґімназії аж до матури в 1910 р. Завдячую це сл.п. директорові ґімназії Софронові Недільському, доброму батькові шкільної молоді.

В «Інституті» був дуже добрий харч, було й краще приміщення, як у Михайлівській бурсі. Інструкторів було кілька. Нашим обов’зком було пильнувати, щоб учні з нижчих кляс, проживаючи в інституті, вивчали свої завдання. У наступних роках перейшли як інструктори найсильніші учні з Михайлівської бурси: Іван Ліцовський, Гнат Харук, Адольф Слиж і Михайло Семкович. Москвофіл Дудикевич не зробив з нас «русских юношей»! На загал, тільки два-три учні в тій бурсі схилялися до москвофільства, всі інші стали «мазепинцями».

В «Інституті» почалося для мене зовсім інше життя. Я став співати в ґімназійному хорі, ходив на ґімнастику, добув лижви і ходив зимою на совганки. До спілки зі старшими учнями діставав українську пресу: «Діло», «Громадський Голос», «Гайдамаки», з Києва «Українську думку», «Рідний край» з Полтави (видавала Олена Пчілка, мати Лесі Українки). На жаль, цей журнал Москва припинила. Слиж Адольф передплачував «UKRAINISCHE RUNDSCHAU», що його видава В.Кушнір у Відні.

Попадав мені «Український літературно-Науковий Вісник» і польський місячник «Критика». Я пильно став читати найкращі твори української літератури, як твори Куліша, Марка Вовчка, Ол. Стороженка, І.Франка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, прозові твори Т.Шевченка, його «Щоденник», його життєпис, твори Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, Федьковича, Самійленка, Коцюбинського, Богдана Лепкого, Осипа Маковея, твори т.зв. Покуцької Трійки (Мартович, Стефаник, Черемшина) та інших авторів, що їх годі всіх вичисляти. Я старався обізнатися з творами, що їх не було в шкільних підручниках.

Польська мова не була обов’язковим предметом навчання, хто хотів, міг ходити на науку польської мови й літератури. Я ходив від 2-ої до 8-ої кляси на ці лекції. Познайомився з творами польських визначних авторів, читав теж і переклади на польську мову авторів світової літератури, нпр. «Війна і мир» Л.Н.Толстого, грецька клясична комедія «Хмари» Арістофана. З траґедій Софокля читав я «Антиґону» в перекладі на українську мову П.Ніщинського й «Царя Едіпа» в перекладі І.Франка. Наш лицарський епос «Слово о полку Ігоревім» був у програмі навчання в 5-тій клясі. На теперішню мову Т.Шевченко оспівав «Плач Ярославни» та «Битву на Каялі», повний і то віршований переспів дав д-р В.Щурат. Деякі з найкращих частин «Слова» вивчили учні напам’ять. У моїй пам’яті вони заховалися й до тепер. Сильне вражіння зробила на мене повість І.Вазова «Під ярмою». Темою є боротьба болгар проти турецької неволі. Уважно читав я Вольтера «Карло XII» в німецькій мові. Йдеться про війну Карла XII з Петром I. Є там цікаво написано про Мазепу й Україну.

Це тільки дещо з прочитаних творів. Поминаю наукову літературу, наприклад, філософія штуки Іполіта Гена, Дарвінізм та інше. Поминаю німецьких поетів і драматургів. Наведу прикладно: Лєсінґ – «Натан мудрець», Ґете - «Ґец фон Берліхінґен», Шіллєр – «Марія Стюарт» і баляди «Перстень Полікрата», «Журавлі Ібіка», «Нурець і Порука», Теодор Кернер – «Зріні», дещо з п’єс Ґрільпарцера, з поезій Гайне й інше.

П’єсу Антона Чехова «Вишневий сад» і Максима Горкого «На дні» та Ібзена «Примари» бачив я в українському театрі, Шіллєра «Інтриґа і любов» та Шекспіра «Гамлет» бачив я в польському театрі.

З англійської літератури читав я «Останні дні Помпеїв» Е. Бульвара, «Львине серце» Вальтера Скотта, а з французької літератури читав у перекладі на польську мову славного поета і драматурга Віктора Гюґо( читай Іґо): «Обездолені» («Нендзніци»). Особливий легкий стиль і знаменитий опис бою Наполеона з англійцями і прусаками коло Ватерльо в Бельгії в 1814 р. ставлять цей твір як перлину в світовій літературі. За опис бою поставлено пам’ятник Вікторові Гюґо на побоєвищі. – Про значення театрального мистецтва для культури кожного народу, а особливо для виховання молоді – не доводиться й писати. Це справа відома.

У роках 1906-1910, коли тільки загостив український театр, я не пропустив ні одної вистави. Крім п’єс з українською тематикою, як наприклад, Карпенка-Карого (Тобілевича): «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Батькова», що їх ставив Микола Садовський (Брат Карпенка),- директор Осип Стадник почав ставити штуки з европейського репертуару: опери – «Галька» Монюшка, «Жидівка» Галєві, «Фавст» Ґудона, «Мадам Батерфляй» Пуччіні й «Сільське парубоцтво» Маскані; оперети – «Циганський барон» Штравса, «Мікадо», «Дзвони з Корневіль» (забув імена композиторів цих останніх двох оперет), а крім того оперу Ф.Сметани «Продана наречена» і комедію «Аноніми» (французького автора).

Визначні артисти були: І. Рубчак у всяких ролях: в опері, опереті, драмі чи комедії; Юрчак і Петрович – коміки; Рубчакова – в ролях дівчини; Софія Стадникова та ще деякі інші, чиї імена я призабув.

Любов до театру зберіг на завсіди, мило згадую ці роки в школі, як найкращі в моєму житті.

Вакації проводив в родині в Зарічі. Став помагати батькам в господарстві. На 14-му році життя я вже навчився косити. «Тягнути косу в росу» – це здорова робота; гірське повітря, сонце, джерельна вода кріпили мене фізично. Тільки в 1909 р. не був я на вакаціях вдома, але в Городенці. Там запляновано оснувати приватну ґімназію «Рідної школи» і то першу клясу вже з початком вересня 1909 р. До вступного іспиту треба було підготовити близько 50 учнів. Підготівний курс тривав 5 тижнів. Учитель Козанкевич навчав рахунків, студент-правник Адам Богусевич – німецької мови, а я української. Вступні іспити вдалися і перша кляса була створена.

Іспит зрілости (матуру) пройшов гладко 4-го червня 1910 р. і я дістав свідоцтво зрілости з відзначенням. Так закінчилася моя наука в ґімназії в Коломиї. Я постановив вписатися на університет, на правничий факультет.

До матурального іспиту були допущені всі 54 учнів 8-ої кляси і дві екстерністки. Головою іспитової комісії був інспектор д-р Іван Копач. Як тільки вчитель даного предмету поставив учневі питання, то д-р Копач сам дальше еґзамінував учня. Так було й зі мною. Я був дуже вдоволений, бо дав добру відповідь на всі питання. Іспит пройшов добре, тільки два учні перепали, але їм дозволено ставитися до іспиту через 3 місяці. З 54 матурантів 8 здали іспит з відзначенням, між ними Слиж, Харук і я. Ми залишилися аж до кінця червня, то є до кінця шкільного року як інструктори в Інституті Шкільної Помочи.

На прощання вдалося нам влаштувати вечір у честь Івана Франка. Матурист Гнат Величко підготовив мужеський хор з матуристів і старших учнів. Була промова, гра на скрипці, соля і хор.

Під кінець червня (1910 р.) дістали студенти Львівського Університету, що були в той час дома в Коломиї, заклик від Комітету Української Молоді (К.У.М.) зі Львова ставитися на віче в справі оснування Українського Університету у Львові на перший день липня 1910 р.

Ці студенти заохотили й нас матуристів взяти участь у тому демонстраційному вічу як майбутні студенти. Охочі найшлися, між ними й я, і так нас яких 6 чи 7 матуристів 30-го дня червня під вечір приїхали до Львова. Я до того часу не був ще у Львові, тож мене брала цікавість побачити столицю Галичини, святиню науки, театр, пам’ятники і т.п.

Великий залізничний двірець, їзда трамваєм (перший раз в житті), ратуш, будинок товариства «Просвіта», будинок товариства «Дністер», церковна вежа Корняктів – робили вражіння. На нічліг повели нас до «Народного Дому». На столах і кріслах передрімали ми ніч. Рано поснідали на Підвалю в молочарні, а по інформаційннім зборі в будинку «Дністра» малими гуртками підходили до університету. Без перешкоди дісталися ми до залі ч.6 на поверсі, де вже було повно учасників віча і в залі і на коридорі.

Вибір президії пройшов скоро. До слова зголосився Микола Залізняк, який як революціоніст і ворог царського режиму втік перед арештом до Галичини. Був, мабуть, вільним слухачем Львівського Університету. Говорив повільно, але дуже виразно, майже без зміни сили голосу. Темою було: право українців на свій університет у Львові й наша реакція на спротив польських шовіністів, щоб ніяк не допустити до такого університету у «польському» Львові. Коли голова візвав нас вийти на коридори та демонструвати по залях чи канцеляріях, хтось крикнув з коридора: «Поляки ставлять барикади!» Дійсно, польські студенти стали витягати лавки і ставити барикаду, щоб замкнути нам вихід зі школи. Наші кинулися розкидати лавки. Пішли в рух поліна дров, що були в комірках в стінах коридорів, далі впало кілька стрілів. Поцілений в чоло впав наш студент Адам Коцко, студент Леонтович був ранений в коліно. Появилася військова поліція. Комісар поліції Тавер (я чув це ім’я опісля) крикнув: «Спокій, бо накажу стріляти!» Настав спокій, а поліція почала переслухування учасників віча, що тяглося до ночі.

Поліція перевезла повозками до арештів при Краєвому Карному Суді (при вулиці Баторого) 101 учасників віча. В тому числі були: 1)Члени К.У.М. (Комітет Укарїнської Молоді), 2)кого пізнали польські студенти підчас бійки на барикаді, 3)матуристи, майбутні студенти університету, 4)студенти Політехніки, чи ще якої іншої школи.

З матуристів не один, між ними і я, за одну добу побачили Львів, побували в університеті і заночували у в’язничнім «готелі з блощицями». У тій келії, де я був, дехто полював уночі на блощиці: тримаючи в руці черевик забивав цих приятелів в’язнів. Харч: тепла, чорна, малосолодка вода, чорний, житній хліб, гливкий; з нього зліпили шахісти шахові фігури, а на столі зробили шахівницю уживаючи до того хемічного олівця. Була неділя і на обід подано нам «фляки» з м’яса на шпичках. Ніхто їх не їв.

Ми находилися в слідстві, а таким арештантам вільно мати свою постіль і свої харчі. Українське громадянство Львова створило як стій Громадський Комітет і доставляло нам нормальні харчі.

По ствердженні ідентичности і першому переслуханні майже всіх звільнено. Затримано Залізняка, Леонтовича (раненого) і ще декого з К.У.М.

Вийшовши з в’язниці, я ще догнав похоронний похід на Личаківській вулиці. Це був похорон сл.п. Адама Коцка; була маса народу, співав студентський хор. Над гробом на Личаківськім цвинтарі промовляв професор М.Грушевський і дуже зворушливо промовляв о.Синенький, людям сльози спливали по лицях.

В арешті затримано членів КУМа (Комітет Укарїнської Молоді) та 3-ох студентів Львівського Університету: В.Порайка, Р.Дробенького і Михайльчука (спроваджено його з Німеччини). Їх процес тривав чотири місяці. Вирок відчитано 4-го липня 1911 року. Оборона (10-12 адвокатів) внесла апеляцію. Арештованих затримали далі аж до того часу, коли мати Михайльчука не дала кавції 500 корон. Тоді цих трьох випустили, а решта залишилася в арешті далі.

Справа набрала гарного обороту, бо в грудні 1911-го року цісар австрійський на інтервенцію наших послів дав амнестію.

Наслідки для студентів політехніки були сумні: їх виключили з політехніки. З них ще живий нині інж. Роман Білинський (брат інж. Богдана Білинського, який замешкує в нашому Чікаґо). Він студіював у Відні, куди перенісся по виключенні з Львівської політехніки.

Я записався до університету у Чернівцях на правничий факультет. В тому часі я часто змушений був перебувати дома. Там співав в хорі в Делятині та брав участь у виставах.

В 1914-му році брав участь у з’їзді Соколів і Січей. На чолі Січей їхав К.Трильовський на коні (26-го червня 1914 року).

Того дня прийшла вістка, що в Сараєві забито архикнязя Фердинанда та його дружину. З тієї причини перервано з’їзд і учасники роз’їхалися.

Місяць пізніше оголошено мобілізацію. Я виїхав до Відня до кадри мого полку. Коли російські війська наближалися до Дністра і Станиславова, тоді польська жандармерія почала арештування «ворогів» Австрії. В Заріччі арештовано 72-літнього священика о.Д.Лугового за те, читав часопис «Діло», війта Павла Вацика та його сина Михайла, який займав пост секретаря. Тоді заарештовано й мого кузина Петра Ґродзіцького. Відставлено їх до Талергофу, табору інтернованих у Стирії. Там помер від тифу війт і радний Гуменюк, а послові д-рові Лагодинському пощастило визволити священика, Михайла Вацика та Петра, тоді студента права. Михайла і Петра взяли однак до війська. Петро, як кадет попав у російський полон над рікою Стиром. Там також попав у полон і Михайло.

Петро був хворий уже здавна на легені і його мали виміняти через Червоний Хрест, але в той час в Росії настала вже революція 1917 року. Він доїхав тільки до Петербургу, а що німці наступали з полудня, то Петро поїхав потягом аж до Риґи. Вночі німці зробили наступ на станцію в Ризі і так Петро дістався до рук німців. Вони його відправили до австрійського 58-го полку, а звідти незабаром він дістався до дому на відпочинок.

Дома його застав 1-ший листопад 1918 року. У 1919-му році він ще трохи служив у Станиславові, але як хворий він мусів відійти додому – до Заріччя.

У липні того ж року Заріччя зайняли румуни, і він опинився під Румунією. Звідтам йому пощастило перейти на Городенку (під поляків). Звідти Петро хотів передістатися на Велику Україну. На кордоні польська сторожа затримала його і перевезла до Львова, до славної в’язниці Бриґідки, де перебув тиф. Завдяки інтервенції знайомої пані (Петро вчив у неї дітей в часі його студій у Львові), він дістався назад до Заріччя. Його брат був у Делятиі залізничим підурядником. Він взяв Петра до себе, де він вкоротці й помер на 33-ому році життя. Це було 21-го березня 1921 року. Я був на його похороні. За промову над його домовиною я мав поліційні доходження, які закінчилися для мене добре.

Я був у Галицькій Армії (УГА). Мені із пригодами пощастило дістатися додому до батька, який у тому часі (1917) повдовів. Вкоротці батько помер на 78-му році життя. Біля зруйнованої господарки я тяжко працював протягом чотирьох років, але все знаходив час щоб іти на проби аматорських вистав. На моє конто за три і пів року можна записати 18 вистав.

Безумовно, мене поляки мали на «чорній листі». Виключили з війська польського, невизнаючи мені старшинського ступня, бо я не признавав, чи полякам прислуговує Галичина.

По новім році (1920) почався рух. Зачалися концерти, підготовки молоді до Шевченківських концертів. Так пройшов час аж до того, коли я мусів поїхати до Львова докінчити студії.

Зачав адвокатську практику, перше в Делятині, а пізніше в Галичі. І так застала мене війна 1939-го року. Большевики призначили мене учителем до школи, з огляду на брак учителів, але там завжди мали мене на підозрінні.

Коли грозила війна, я тоді був у знайомих у Микуличині (це 20 кілометрів далі від Зарічя).

За побуту німців я був вільний. Але тому, що мешкав я у одній кімнаті в жидівському домі (почмайстра, жида в Делятині), мене німці підозрівали, що я переховував жидів. Заарештували і я перебув голодівку у станиславській тюрмі (1942). По двох місяцях, не знайшовши вини, мене випустили на волю. Тоді я почав працювати в надлісництві, де багато людей–гуцулів я врятував від кари чи арешту тих, що не могли завезти континґенту дерева.

14-го жовтня-го 1942 року був великий погром жидів у Делятині. На поміч німцям ще тут прийшов відділ словаків. Один підстаршина словацький тягнув, волочив одного нашого селянина-гуцула та примушував його їхати у ліс за деревом. А то була пізня осінь, що тоді вже не можна було ані саньми, ані возом їхати. Наш юнак Василь Бойчук страшаком відправив підстаршину аж до міста і цей упав до рук німцям. Арештували В.Бойчука. Його сестра Зонька прибігла до мене і розказала, що сталося. Я пішов до команди німецької сотні і виправдав Василька. Так Василько лишився живим.

Підчас війни я дослужився ступня лейтенанта, а останній рік при боснійськім полку число 4 я дослужився чотирьох відзнак як показує моя знімка з УГА. Там я мав сотню аж до часу, коли її розв’язали і включили до Червоної Армії 1921-го року, а старшини були відіслані на Київ. Але кілька нас туди не поїхали. Ми з пригодами повернулися додому.

Ще дозволю собі повернутися спогадами до моїх студентських часів, та на марґінесі хочу сказати, що приїхавши до дому (с.Зарічча) помагав я родині в господарстві. Десь в половині місяця серпня їздив я до Львова на протокол до слідчого судді в справі віча з 1-го липня 1911 р.

Петро був також у своїх батьків (Зарічча). По матурі в 1909 р. був вже один рік студентом правничого факультету університету у Львові. На вічу 1-го липня не був. Був десь у своїх знайомих на селі і про заклик на віче не знав.

Третій ґімназист Прокіп, син війта Прокопа Клим’юка, покинув ґімназію, не зкінчивши 4-ої кляси. Батько взяв його з собою до роботи в нафтовому промислі в Бориславі. Але батько десь в 1909 р. попав в судовий процес з одною з нафтових компаній, взяв позичку в «Лемківському Банку» в Новому Санчі на кошти процесу, але захворів тифом і помер у Львові, де точився процес. Жінка Прокопа (батька) на повідомлення про смерть мужа, приїхала до Львова, показано їй тільки могилу її чоловіка. Маєток Клим’юка в Заріччі пішов на сплату довгів.

З Прокопом молодшим я зустрінувся припадково в Станиславові на початку 1920 р.

Два ґімназисти в Делятині, Володимир Кушніревич і Едвард Мажевський покинули ґімназію в Коломиї, не закінчивши 5-ої кляси. Зате два молодші: Славко Гафтуняк і Стах Бехметюк. закінчили науку в коломийській ґімназії. Усі вони вже не в живих. Петро помер на сухоти в березні 1921 р. в Делятині. За промову на цвинтарі над його гробом на мене був донос, але вийшов я на сухо. Славко Гафтуняк, поручник артилерії, загинув у Мармарош-Сиготі на початку січня 1919 р. Вислано його з Коломиї з двома гарматами, щоб зайняв Мармарош - Сигіт, де вже була румунська окупація. Від румунської кулі Славко загинув. Кушніревич умер на Фльориді 1972 чи 1973 р., а Бехметюк помер в Нью Йорку, де був книговодом в кооперативі «Самопоміч». У некрольоґу подано, що Кушніревич був хорунжим УНР Армії, не бувши в службі тієї армії ніколи.

Маженський, як вояк австрійський попав у російський полон, повернувся додому хворим і незадовго помер.

По закінченні Першої світової війни і прогрі наших визвольних змагань я повернувся до батьківського дому, де працював у господарстві. А коли вже все почало приходити до нормального життя, я вступив до Радикальної партії, яка тоді перебрала на себе весь тягар громадсько-політичної і національної праці серед гуцулів. З рамени цієї партії я переводив громадсбкі віча по таких селах, як Ворохта та Яблониця. Виголошував багато рефератів також з рамени читальні «Просвіти», яка була центром громадського, культурного й національного життя.

Велику освідомлюючу працю серед гуцулів переводив театральний гурток при читальні «Просвіти» в Делятині, в якому я брав активну участь. Цей гурток лише за один рік поставив 12 побутових вистав. Головні з них такі: «Натусь» В.Винниченка, «Батькова казка» (переклад з польського), комедія «Подружжя Льоні», «Наталка Полтавка», «Підгіряни», «Чорноморці», «Пошилися в дурні», «Ой не ходи Грицю». А в соєму селі Заріччі я поставив п’єсу «Назар Стодоля» Шевченка» та «Наймичку», яку підготував і поставив С. Гарасимович.

Також всюди, де переводилися Шевченківські свята, як в Делятині, Микуличині, я виступав з рефератами або з деклямаціями з творів Шевченка.

Року 1926-го в селі Заріччі на Зелені Свята було проведено величаві поминки за померлих за волю України. Поминки відбулися на місці, що називається «Могили». Це місце дістало таку назву тому, що за переказами там відбулася велика битва з татарами. По тій битві татар поховали в одній могилі, а християн у другій, що за дорогою. На тому величавому святі я мав головну промову патріотичного змісту, підкреслюючи відвагу та лицарство гуцулів у боротьбі за волю України, що мало безперечно виховний національний характер.

Від 1935 до 1936 р. я був війтом збірної громади Заріччя, Білі Ослави, Чорні Ослави і Чорний Потік. Перебуваючи на цій посаді, я багато докладав зусиль, щоб допомогти нашим гуцулам в їх незавидному житті, за що мав повний респект і признання з боку своїх вужчих земляків.

У гормадсько-політичній праці я співпрацював з такими гуцульськими патріотами та громадськими діячами Гуцульщини: з Федором Гаврилюком з Ворохти, Василем Домашевським з Микуличина, Прокопчуком з Татарова та з багатьма іншими діячами того часу.

За большевицької окупації Гуцульщини я працював на культурно-освітній ниві у школі, до якої мене заанґажував і допоміг влаштуватися Бабинець. Цей останній визначний громадсько-політичний діяч Гуцульщини був заарештований і замордований німцями в лютому 1943 р. Тоді німіці перевели в Заріччі велику масакру: 24-ох розстріляли і 150 осіб вивезли на каторжні роботи До Німеччини.

Моя праця на еміґрації

З поновним приходом большевиків я пішов у широкий світ – на еміґрацію разом з багатьма тисячами наших людей, бо не хотів уже вдруге залишатися під жорстоким московсько-большевицьким окупантом. Моя праця на еміґрації почалася ще в Інсбруці (Австрія), де я головою чоловічого хору, а дириґентом був Е.Садовський.

Наш хор давав концерти по німецьких і австрійських церквах, влаштовували ми багато концертів і в театрах і на радіопередачах. Давали прекрасні концерти українських колядок, чим популяризуали наше співоче мистецтво серед чужинців.

В 1945 р. я переїхав до Мюнхену, де разом з бл.п. Пюрком та Манделюком Іваном зібрали досить солідну суму німецьких марок, за які спорудили декорації для т.зв. Мандрівного театру. В цьому театрі я й почав працювати. За час його існування ми об’їздили всю Німеччину й Австрію, де були більші українські скупчення.

А прибувши до Америки, я також не склав рук, а включився у вир громадського й літературного життя: був мовним редактором «Українського життя» і «Самостійної України». Пізніше, коли створився журнал «Гуцулія», я став його начальним редактором. Крім своєї редакторської праці, дописував до багатьох друкованих органів. – Так стелився мій життєвий шлях...

Куди далі?