Моє Заріччя над Прутом

Надвірнянщина: хресна дорога народного болю. Упоряд. О. Зварчук

ЗАРІЧЧЯ

 СПИСОК  УРОДЖЕНЦІВ СЕЛА,  ЯКІ ПЕРЕБУВАЛИ  В  ЛАВАХ  УПА

І  ВІДДАЛИ  СВОЄ  ЖИТТЯ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

 

Абрам'юк Василь О., 1923 р. н. Псевдо «Лев», загинув у 1947 році в присілку Іванівці, с. Чорний Потік.

Абрам'юк Василь П., 1921 р. н. Псевдо «Чорнота», загинув у 1946 році.

Абрам'юк Олекса, 1898 р. н. Псевдо «Чуб», загинув у 1947 році.

Бігун Михайло І., 1923 р. н. Псевдо «Свист», загинув у 1947 році.

Бойко Іван М., 1920 р. н. Псевдо «Черемшина», загинув у 1948 році.  

Бурсяк Василь С., 1910 р. н. Псевдо «Грім», загинув у 1946 році.

Білінкевич Михайло В., 1898 р. н. Загинув у 1946 р.

Будз Василь.

Бутенюк-Іванюк Софія Василівна, 1928 р. н. Псевдо «Орися», зв'язкова станичної ОУН.

Весна Василь П., 1900 р. н. Псевдо «Пробійчук». Загинув 1947 року.

Вацик Павло І., 1917 р. н. Псевдо «Прут», командир куреня «Підкарпатський». Загинув у 1946-му. Посмертно удостоєний звання майора.

Васильківський Степан М., 1924 р. н. Псевдо «Голуб». Загинув у 1946.

Вацик Василь Андрійович. Псевдо «Око». Загинув у 1946 ропі.

Вацик Марія Степанівна. 1929 р. н. Зв'язкова УПА.

Вацик-Абрам'юк Ганна Дмитрівна, 1924 р. н. Дружина Павла, псевдо «Калина». Воячка УПА, боївка «Левка».

Відливаний Микола Михайлович, 1929 р. н. Інформатор УПА. У 1948-му засуджений на 25 років.

Гаврилюк Михайло М., 1923 р. н. Псевдо «Берізка», вояк УПА, сотня «Крука», боївка «Левка». Заарештований у 1946 році.

Гаврилюк Ірина Михайлівна, 1922 р. н. Членка ОУН, псевдо «Троянда».

Гаврилюк Микола Михайлович, 1929 р. н. Член ОУН, псевдо «Тарас». 1944 року засуджений на 10 років.

Дудзяний Микола М., 1904 р. н. Псевдо «Гора». Загинув у 1953 ропі.

Довбенюк  Василь, 1922 р. н. Псевдо «Горт».

Дмитрук Василь (Катерусик), 1917 р. н. Загинув 1946(48) р.

Дем'янчук  Василь  Михайлович, 1912 р. н. Псевдо «Муха». Помер у 1965 р.

Докторук  Михайло.  Загинув у 1944 році.

Дмитрук М. В.

Доцяк.

Іваніщак Іван М., 1926 р. н. Псевдо «Зорян». Загинув у 1947 р. у с. Заріччі разом з «Остапом» — Василем Поварчуком.

Ковалюк Микола М., 1923 р. н. Псевдо «Мирон».

Корж Степан Васильович, 1923 р. н. Псевдо «Дубок».

Кащак Дмитро, 1904 р. н. Псевдо «Тихий».

Кащак Михайло Павлович. 1912 р. н. Псевдо «Тажан». Загинув у 1946 р.

Клим’юк Микола,1926 р. н. Псевдо «Найда».

Козаченко Тетяна, 1927 р. н. Померла в 2004 р. (Каліфорнія).

Короляк Василина Михайлівна, 1922 р. н. Померла в 2005 р.

Мартиненко Віра, 1921 р. н. Медсестра зі Східної України. Померла 1947 р.

Мельник Михайло І., 1906 р. н. Псевдо «Орел». Загинув 1944 р.

Маркопольський Василь М., 1912 р. н. Псевдо «Дуб». Загинув у 1948 р.

Мельник Микола Ф., 1924 р. н. Псевдо «Федусько». Загинув у 1944 р.

Мельник Мирон І., 1924 р. н. Псевдо «Сірко». Загинув у 1944 р.

Мельник Дмитро Ф., 1925 р. н. Псевдо «Білий». Загинув у 1945 р.

Мельник Микола Д., 1923 р. н. Псевдо «Козак». Помер у 1992 р.

Маркопольський Федір Романович, 1893 р. н. Загинув у 1947 р.

Марколольська Анна Федорівна, 1919 р. н. Псевдо «Остапа». Загинула у 1947 р.

Маркопольська Ірина Миколаївна, 1897 р. н. Загинула у 1947 р.

Мельник М.Ф., 1923 р. н. Помер у 1992 р.

Обідняк Микола В., 1905 р. н. Псевдо «Прут». Загинув у 1945 р.

Обідняк Юрій В., 1921 р. н. Псевдо «Шакал». Загинув у 1946 р.

Олінчук Михайло В., 1925 р. н. Псевдо «Пугач». Загинув у 1946 р.

Оксенчук Володимир Петрович, 1921 р. н. Помер у 1991 р.

Прокоп'юк (Оксенчук) Марія Прокопівна, 1927 р. н. Померла у 2001 р.

Панюк  Прокіп, 1922 р. н. Псевдо «Хорт». Загинув у 1953 р.

Романіщак Василина Михайлівна, 1922 р. н. Членка ОУН, псевдо «Оксана». У 1944 р. засуджена на 10 років позбавлення волі.

Стельмашук Василь М., 1921 р. н. Псевдо «Вовк». Загинув у 1945 р.

Стельмашук Михайло М., 1914 р. н. Псевдо «Мур». Загинув у 1946 р.

Стельмашук Марія Василівна, 1929 р. н. Членка ОУН. У 1946-му  засуджена на 10 років позбавлення волі і 5 - пораження в правах.

Стельмашук Тетяна Василівна, 1928 р. н. Збирала продукти для У ПА.

Твердохліб Василь Іванович, 1922 р. н. Розповсюджував антирадянські листівки. Засуджений на 25 років позбавлення волі.

Чіх Микола Михайлович, 1922 р. н. Псевдо «Шум». Загинув у 1947 р.

Шеверак Дмитро. Псевдо «Будз».

Яворська Марія М., 1927 р. н. Померла у 2000 р.

 

Зимова днина 28 лютого 1944 р. жалобною сторінкою ввійшла в історію гірського села Заріччя. Німецькі фашисти провели жорстоку акцію помсти - розстріляли 29 невинних зарічанців. Серед них:

 

Абрам’юк Михайло І.

Абрамюк Василь В.

Бабинець Дмитро Іванович (колишній директор школи).

Бахмат Василь.

Білінкевич Іван.

Бойко Дмитро.

Бойко Андрій Д.

Бойко Василь М.

Вацик Дмитро Д.

Вацик Микола А.

Вацик Іван Ю.

Гаврилюк Михайло.

Гаврилюк Василь 1.

Гнатюк Василь Ф.

Іванців Василь М.

Іванців Онуфрій П.

Іванюк  Параска С.

Кащак Микола Д.

Клим'юк Дмитро А.

Ковалюк Василь М.

Ковалюк Микола.

Ковалюк Дмитро П.

Наконечна К.

Обідняк Михайло Д.

Обідняк Андрій Д.

Пасічний Дмитро В.

Старунчак Михайло А.

Стельмащук Іван П.

Чіх Михайло І.

Чіх Іван І.

 

Ці прізвища викарбувані на пам'ятному знаку, встановленому в неділю 24 вересня на церковному подвір'ї, на місці, де в тривожному 1944 році зарічанці потайки перепоховали кров розстріляних односельців. Автором ідеї і виготовлення скульптурного знака є Микола Абрам'юк, сільський голова, вуйка якого, Івана Стельмащука, також розстріляли фашисти.

 

«Прут» - командир куреня «Підкарпатський»

Той, хто пережив повстанську добу, і в холод, і в голод ночував, як співається в одній світській колядці, «в лісі під ялицев», хто переніс жорстокі і немилосердні енкаведистські тортури-катування, хто зумів пережити і винести невимовний тягар сибірської мерзлоти і більшовицької наруги за одну-однісіньку невинну провину — любов до України, не зраджену і не заплямовану, тільки той може направду морально, совісно і суто по-людськи оцінити, якою людиною, патріотом, борцем і повстанським командиром Чорного лісу був 30-річний майор УПА «Прут» - Павло Вацик, син Івана, із Заріччя. П'ятнадцять місяців він командував куренем УПА «Підкарпатський». Після загибелі славного командира Чорного лісу «Різуна»-«Грегота» - Василя Андрусяка зі Снятина «Прут» очолив галичансько-карпатський спротив українців проти тієї чуми, котра своєю нахабною п'ятикутною звіздою сіяла смерть, неволю, зраду, продажність і насильницьки, з допомогою штиків встановлювала більшовицький терористичний режим.

Ще навчаючись у школі Павло Вацик відчув благородний вплив на себе директора школи Михайла Данилюка - палкого українця. Служачи у польському війську в 1939-му, здобув військову підготовку і готував себе до боротьби за вільну Україну. В 1943-му вступив до лав ОУН. Коли під командою «Різуна» сформувалася перша сотня, то першим чотовим став «Прут», а з жовтня 1944-го командував сотнею «Змії». У багатьох боях проти енкаведистів прославив себе разом зі своїми вояками. Гордим і звитяжним є повстанський перший рейд УПА на Словаччину в 1945 році під командуванням «Прута». Українська Головна Визвольна Рада за бойовий подвиг піднесла «Прута» до рангу майора УПА. Такому високому визнанню він, на жаль, не зміг порадіти, бо потрапив у більшовицьку засідку в Чорному лісі поблизу села Пацикова (нині - с. Підлісся), де її загинув.

(Іван Гриджук, «Народна Воля», «Славний син Заріччя і Чорного лісу повернувся у рідне село»)

 

Прокіп Панюк — «Хорт»

народився 1922 р. Комендант районної боївки СБ. Загинув  геройською смертю на правому березі річки  Пруту, навпроти лісозаводу в Делятині 11  листопада 1951 р. Зріст: 2 метри 10 сантиметрів,  вага 160 кг, розмір взуття - 48-й. Дружина  проживає сьогодні у Калуші, тоді працювала в Делятинський аптеці - аптекаркою. Має дочку,  яка народилася у вересні 1951 р., коли вбили  батька, тоді мала 3 місяці.

Це була гроза зрадників і москалів. Вони його мертвого боялись.

Ось один з епізодів його життя. Ввечері у Заріччі, йдучи дорогою, він почув шум і регіт у хаті Прокопа Виннюка. Відчинивши хвіртку, наступив на двох москалів, які, випивши, дрімали на сторожі. Роззброїв їх і зв'язав обох докупи. Заходить до хати - горить лампа на печі, а за столом п'ють горілку 7 гарнізонників з капітаном Буйносовим, начальником Делятинського гарнізону. А два стоять коло дверей. Він крикнув: «Руки догори!» Всі за столом піднялися, а один з тих двох, шо біля дверей, схопився за автомат. Панюк в одну мить схопив їх двох за гімнастерки, так що ґудзики і погони лишилися на підлозі, підняв вище зе себе - один - у правій, а другий - у лівій руці, гримнув головами докупи і випустив з рук на підлогу. Так вони лежали до ранку, ледве душу не віддали з переляку. Підійшов до столу, налив склянку горілки, закусив і каже: «П'ю за вільну Україну, без совіцьких, більшовицьких окупантів. Я іду, а ви до ранку ні пари з уст. Бо всім буде кришка, і щоб цих газдів не пробували чіпати, а файно з ними розстались».

 

Останній бій Прокопа Панюка

«Вранці 11 листопада 1951 р., у неділю до схід сонця встав, підголився, причесався, а він був дуже акуратний і охайний. Каже своїм друзям Дудзяному і Струкові: «Хлопці, щось мені поганий і дивний сон снився, піду в Ровеньку на явку і розвідаю дещо». Виліз із бункера і скоро повернувся, каже «щось дуже чути шум машин». Взяв кулемет, пару гранат і пішов. Услід за ним вийшли друзі. Недалеко відійшовши, крикнув: «Хлопці, більшовики! Тікайте, а я їх затримаю, живим не здамся». Кинувся під виворитень і почав одиночними пострілами класти їх на землю. Багато з них вже більше не піднялося. Застрелив 13 псів, якими його травили енкаведисти. Люди здалеку бачили, як підігнати 2 машини і скидали на них поранених і вбитих. Останню кулю зі словами «Слава Україні!» вистрілив у скроню.

Це був кинутий полк червонопогонників.

Після того, як убили Прокопа Панюка - «Хорта», Юрко Струк і Микола Дудзяний, перебратися із свого попереднього бункера, який роз­громили і спалили енкаведисти в скелі, до бункера в Дору, де жили Орфенюк  і  Гнип'юк - над скалою. Вони ще прожили в цьому бункері після смерті Панюка вчотирьох рік і місяць.

Напередодні, цього бою Гнип'юк пішов у Дору на явку і... здався москалям. Вони його добре «обробили» і післали назад до хлопців. Він прийшов до них у суботу ввечері, а вдень у суботу шукали кати криївку, але не змогли знайти.

На другий день, у неділю рано, енкаведисти зі своїм головним катом Рубановим вийшли на криївку, нишпорили скрізь, але не могли знайти. Це було недоступне місце. Відчувши, що кати вже близько, зрадник Гнип'юк, який переночував з вірними друзями, виліз з бункера і крикнув: «Хлопці! Москалі навколо, здаваймось, нам нічого не буде!», - і поліз по-пластунськи до москалів. Вслід за ним відкрили герої сильний вогонь по москалях. Багато катів тоді попрощалось з білим світом.

Дудзяний на псевдо «Гора» з криком «Слава Україні!» трьома залишеними патронами в його автоматі  покінчив життя своїм побратимам: Струкові — «Чорновусу», Василю Орфенюкові — «Чорноморцеві» і собі, вистріливши в підборіддя.

По ранах у голові очевидці визначили, що саме Дудзяний застрелив Струка й Орфенкжа, а потім себе в підборіддя. Дудзяний ще крикнув: «Слава Україні!»

(Ці факти на підставі тверджень очевидців

розповів брат одного з повстанців — Богдан Абрам’юк)

А ось його вірш про цю подію:

                     КЛЯТВА ДРУЗІВ

Розкажу вам про тих хлопців, що ся з ними стало:

Мандрували вони світом багато, немало.

А ті хлопці вісім років спільно мандрували,

Аж на Дорі, над скалою там криївку мали.

Боротьбою здобували і слави, і волі,

Не дожили, не діждались щасливої долі.

Дочекались вони того, що нам не казати:

Присягнули друг другові життя своє дати.

В неділеньку до полудня, в десятій годині

Дослідили кати вражі, де вони втрьох жили.

Дали наказ: «Руки вгору!»,

Щоби ся здавали,

Щоби зброю всю зложили,

З бунькра вилізали.

Вони  катів не слухали

Та й ся не здавали.

Власним своїм пістолетом

Життя відібрали.

Загинули три герої:

Стручок та й Дудзяний,

Та й Орфенюк Яремчанський.

Він був з ними знаний.

Забрали їх трьох в Яремче та й там нарідили,

Щоби люди ся сходили,

На них сі дивили.

Ослін для них не робили,

На землю поклали

Коло шопи у дровітні,

Де дрова рубали.

Там вони два дні лежали

І дві довгих нічки,

І ніхто їм не засвітив

Біля тіла свічки.

Сніжок білий на них падав

Й скривавлене тіло,

Тож  дивитись було страшно,

Й серце в грудях мліло.

Чоботи з них постягали;

Вони були босі.

Кров із снігом червоніла

У глибокій фосі.

А кати з них насміхались,

Робили назбитки.

В Орфенюка залишили

На ногах шкарпетки.

Прийшов Тютька, їх пограбар.

Забрав на машину.

І ніхто тут не побачив найближчу родину,.

Він постягав із них вбрання, в чім вони ходили,

Поклав тіла до могили, як ся народили,

Не поклав хреста на гробі, ані домовини,

Ні  підпису там немає: кого схоронили.

А  родині серце мліє, сльоза очі миє -

Їх синочок молоденький у могилі гниє.

Син вже більше не вернеться до рідної хати.

Син до мами вже не прийде.. Прийде д’нему мати…

Куди далі?