Моє Заріччя над Прутом

М. Домашевський. Історія села Заріччя

 Історія  Гуцульщини. Том II 
Гуцульський  дослідний інститут. Чікаго, 1985

ЗАРІЧЧЯ (біля Ділятина) — село в Івано-Франківській  області, Надвірнянського району (колись Надвірнянського повіту).

Це велике гірське   село,   яке   розкинулося у долині річки  Прут, на його правому березі, на просторі чотирьох кілометрів.  Прут, протікаючи вузькою долиною в Заріччя з південного  заходу,   творить природний кордон від заходу між Заріччям та містечком Ділятином, яке під сучасну пору здеґрадоване адміністрацією до селища міського типу. Приблизно від половини Заріччя, Прут, роблячи велике коло, бере напрям на північний схід і творить цим колом природний кордон між с. Добротовом  і Заріччям. На сході Заріччя межує з селом Білі Ослави, а на  півдні, врізуючись у хмари, височіють гори: Маливо, а за нею ще вища Яворова, яка підноситься до висоти 981 метра.

Заріччя, будучи положеним на кільканадцять метрів вище, як сам центр м. Ділятина, немов згорда дивиться на Ділятин та радіє, що рвучкі хвилі розбурханого під час повені р. Пруту не наносить йому жодних втрат, яких зазнавав Ділятин, а зокрема його східня частина т. зв. "Луги". Назва села походить від того, що воно розташоване за річкою Прутом.1).

Уперше згадується село в історичних джерелах другої половини XVIII століття.2).

На території Заріччя виявлено поховання доби бронзи.3). Село Заріччя славилося віддавна тим,  що тут проживало багато майстрів-будівничих гуцульських хат, які славилися своїм талантом на цілу Гуцульщину. Також тут проживала велика кількість звожчиків дерева,  так званих фірманів.   На переломі XІХ-ХХ ст. у селі Заріччя проживав багач П. Клим’юк, який й виконував обов'язки війта під час австрійської окупації. Багатства він доробився копальнею ропи у м. Бориславі.4).

Подібно як й в інших гуцульських селах, тут у Заріччі буйно розвивалося громадсько-політичне то церковно-просвітянське життя. У Заріччі читальню "Просвіти" заложив 3. Матковський, який у 1900-му році тут учителював. Як подає її звіт за період від 1. 1. 1906 до 31. XII. 1907рр., читальня "Просвіти" в Заріччі на той час мала 60 членів, у просвітянській бібліотеці було  74 книжки, а головою читальні в тому часі був гуцул Максим  Ковалюк.5).

 У 1908-му році в селі Заріччя  головою   "Січей"   був Гнатюк.

Як подають дані з 1913-го року, у селі Заріччя на той час був водяний млин та один тартак (лісопильний завод).7).

Під час польської   окупації   (1919-1939 рр.) в селі Заріччя  існувала  споживча кооператива, яка була філією Ділятинської кооперативи. Ця кооперативна філія на той час мала  в  селі  свій  власний млин.

Також, як подають колишні жителі села, в Українській Армії служили д-р Іван Докторук та Іван Бахмат.8).

За інформаціями колишніх жителів, у селі Заріччя в 1900-му році о. Д. Луговий зорганізував зведення церковного будинку. Церкву будував майстер-тесляр на прізвище Бурук, що походив із села Яворова. На той час дяком при церкві тут був А. Гнатишин, а пізніше по ньому був Н. Іваніщак, який побіч дякування був також диригентом місцевого хору. Помер він у 1942-му році.9).

Як подає Календар св. йосафата за 1924-ий рік, у селі Заріччі в тому часі проживало 3000 греко-католиків. Тут була одна церква, в якій парохом був тоді о. Дмитро Луговий.10). У тому саме часі, як подає "Голос дяків", ч. 10, за 1925-ий рік, в опублікованій тут оповістці Надвірнянського деканату, подається таке: "Збір Дяків Надвірнянського деканату відбудеться 6 серпня с. р. (цебто 1925 р.) о 10-ій год. рано в Ділятині в Народному Домі. Тут підписані за комітет: Колісняк Михайло,  дяк  у Ділятині, та Іваніщак Микола, дяк у Заріччі.11).

А як подає церковний шематизм за 1935-ий рік, в селі 3аріччя на той час існувала парафіяльна церква Благовіщеная ПДМ. Церква була дерев'яна, побудована в 1909, а спалена у 1916-му році. Тож від того часу, аж до половини 30-их років XX ст., в селі існувала богословська каплиця, яка була посвячена в 1922 р. На той час тут було чотири придорожніх каплички. У  тому періоді, цебто в 30-их роках XX ст., парохом в селі б о. крилош. Антоній Дмитраш, містодекан, совітник Єпископської Консисторії. Був одруженим. На той час тут було 3672 греко-католиків, 47 римо-католиків та 53 євреїв.12).

У 30-их роках XX ст. в селі Заріччя була школа етатова  систематична  4-клясова  утраквістична.13).

Економічне життя заріччан

На території Заріччя проживало майже три тисячі жителів,  а землі для вирощування збіжевих рослин або картоплі мало та й самі врожаї не були високі. В селі було заледве кілька господарств, що мали більше, як десять гектарів землі - управної (орної) та сіножатей. Дуже багато мало ледве половину, а ще більше — менше як один гектар, тож нічого дивного, що обставини змушували заріччан шукати праці, де тільки можна було її знайти. Навіть ті господарі, що мали дещо більше землі, були змушені шукати праці, бо т. зв. "ґрунтові податки", що їх накладала окупантська польська влада, були такі високі, а ціни за вирощені продукти восени були такі низькі, що одержана готівка за продані продукти не могла вистачити на локриття податків.

Всього урожаю не можна було продати, бо ж треба було залишити частину на насіння на другий рік, а решту для спожиття родиною. Багато людей працювало в деревообробній промисловості, у т. зв. "фірисах", або тартаках, яких у м. Ділятині було три, а деякі навіть працювали у тартаках Микуличина та Ворохти.

Звичайно, такі робітники в понеділок дуже рано виїздили потягом до Микуличина чи Ворохти та через півтори-дві години  приїздили на місце праці. Тут жили й працювали вони шість днів, а в суботу увечері поверталися додому, щоб, перебувши неділю вдома, в понеділок знову вирушати до праці.

Улітку багато, зокрема дівчат, виїздили на працю на Поділля, щоб там за дев'ятий, а часто за десятий чи дванадцятий сніп працювати в дідичів-поміщиків. Попрацювавши три або чотири тижні, вони поверталися додому з декількома кірцями пшениці, яка забезпечувала їх від голоду майже на протяг цілого  року.

Ті заріччани, що були дещо заможніші і мали коні, взимку звозили дерево до тартаків, або "шухи" (колене букове дерево довжиною одного метра), на залізничу станцію в Ділятині. Такі робітники часто працювали від 12 до 15 годин денно за невисоку платню. Якщо ж   звоження дерева чи "шухів" не було в селі чи  в  сусідніх селах, то тоді вони виїздили на т. зв. "бутин". Звичайно  це була та сама праця тільки вже далеко від дому. Виїздили  на таку працю в понеділок уранці, а поверталися через тиждень у суботу, а часто через два або й більше тижнів.

Найбільше були відомі заріччани своїми будівельними здібностями, бо багато віллів, пансіонатів та звичайних хат — від Ворохти аж до самого Ділятина, були побудовані заріччанськими  будівельними робітниками. У селі було декілька відомих будівельнихмайстрів, як наприклад, брати Микола та Василь Бахмати, Максим Вацик, Михайло Стельмащук, Пасічний та інші.

Будівельний майстер набирав від кілька до кільканадцять будівельних робітників, які творили його будівельну групу. Часто такі  будівельні групи були зайняті при будові дерев'яних мостів.

 

Ремесло

Ремісництво було слабо розвинене. На ціле село було тільки три ковалі, декілька ткачів, що ткали конопляні полотна та сукна, один колодій, два теслярі і жодного кравця, хоч були такі, що вміли шити байбараки, і жодного шевця. Кравецтво і шевство було поширене в Ділятині, яким займалося українське та єврейське населення.

Національний склад мешканців Заріччя

Заріччя — майже чисто українське село, бо тільки два-три відсотки припадало на польське та єврейське населення. Постійно осілих поляків було тільки кілька родин, інші це були ті, які належали до окупаційної адміністрації: лісничий, 2 гайові-побережники, 3 учителі. Євреї поселилися біля самого Ділятина, а в селі був тільки корчмар, популярно прозваний "Шмаєм" та один, що мав харчову крамницю, який в половині 30-их років XX ст. покинув село, як згоріла його крамниця.

Одяг заріччан

Незважаючи, що Заріччя гірське село, однак під оглядом одягу воно майже затратило гуцульський характер. Причиною цього була його близькість до міста Ділятина, що мало вплив на заріччан. Характер гуцульськости Заріччя почав затрачуватися сильно десь на переломі 20—30-их років, який став переломовим в історії заріччан. Цей час позначається не тільки від'ємною сторінкою (затрата гуцульськости), але й теж додатньою, бо з цього ж часу починається розвиток культурно - освітнього життя та велике піднесення національної свідомости.

 

Недільний одяг хлопців-парубків, старших чоловіків,

дівчат та старших жінок

На ноги парубки взували чоботи, черевики із "штуцами” — вид скарпетки від п'яти до коліна із взором під коліном, — рідше постоли з онучами чи капчурами — грубі вовняні скарпетки, — штани-райтки, сорочка з широкою вишивкою на грудях (пазуха) та з вузькою на шиї (обшивка) і на руках "дуди". Влітку мали тільки сорочки, а коли було холоднувато, то надягали поверх сорочки довший киптар або коротку кожушинку, яка була прикрашена металевими взорами, витятими з червоного сукна і золотою гальонкою (позолочувані вузькі стяжки). Взимку надягали куртки, що були пошиті з сірого фабричного матеріялу з сивим або червоним хутряним ковніром. Улітку голови не прикривали, а взимку надягали чорну або сиву смушеву шапку, яка мала верх із синього або червоного плюшевого матеріялу та кінчалась клином із китицею, позолочуваних ниток. Цю шапку називали козацькою. Рідко надягали парубки кожухи, які були так само прикрашені, як киптарі чи кожушинки, а ще рідше байбараки (куртка, зроблена з грубого домашнього сукна, з двома різнокольоровими китицями вовняних ниток на грудях, а зшиття було обведене чорною плетінкою.

Старі чоловіки взували чоботи або постоли з онучами чи капчурами, надягали штани-холошні (довгі з грубого сукна), вишивані сорочки. Улітку носили киптарі, а взимку прикрашені кожухи та байбараки. На голові носили шапки-кресані, що малощо різнились від кресань, що їх носили у Ворохті чи Дорі.

Дівчата взували черевики або чобітки, рідше гарно зроблені постоли і капчури, прикрашені геометричним взором. Замість запаски дівчата й жінки носили широкі спідниці, а спереду ще квітастий фартушок. Від 30-их років у дівчат квітасті фартушки були замінені білими із широким або вузьким вишиваним геометричним або квітастим взором. Улітку ходили у білих сорочках, з вишитими вуставками, та поверх надягали жіночі киптарі або кожушанки. Якщо улітку на голову не накладали легкої хустини, не тісно зав'язаної під бородою, то ходили без накриття голови, зате до потилиці прив'язували кольорові стяжки. Узимку надягали прикрашені жіночі кожухи та рідко байбараки. Від 30-их років почали носити неприкрашені кожушки, що були пошиті з бурого сукняного матеріялу та мали смушкові обшиття на шиї, спереду та на рукавах. Такі кожушки коштували майже половину дешевше як прикрашувані.

Старше жіноцтво на ноги взувало жіночі чоботи та рідше черевики й постоли. Інший одяг, подібний як у дівчат, хоч ніколи не вживали вишиваних фартушків та частіше їх можна було бачити, зодягнених у байбараках.

Будова хат

Будова хат була дещо інша, ніж, наприклад, у Ворохті чи Микуличині. Будували хати за старим пляном: одно, дво, або трикімнатні з коморою, в якій зберігали вимолочене і приготовлене до мелення збіжжя, як жито й овес, а також муку (борошно). У коморі тримали теж узимку квашену капусту й огірки. Убогі селяни комору перетворювали на стайню, в якій тримали корову. Схема будови хати така:

  

менша

кімната

 кухня

або

сіни

більша

кімната

комора

 

По 30-их роках ця схема   побудови  хат улягла зміні, яку представлено схематично поруч:

кімната кімната
сіни комора

 

Під коморою  виморовували  пивницю-льох, в якій зберігали картоплю та іншу городину. Усі хати були побудовані з дерева, однак не кругляків, як в селі Дорі чи іншому селі Гуцульщини, і тому не мали такого гарного вигляду. А тому для кращого вигляду і щоб були тепліші, то їх або оббивано витесаними дошками, або обліплювано глиною та білено вапном. Десь по 1930 році новопобудовані хати "тинковано", то значить їх обліплювано змішаним піском із цементом. Такі хати і краще виглядали, і не підлягали такому скорому знищенню, як виліплені глиною. Дахи на хатах були у заможніших із бляхи, черепиці або ґонтів, а в бідніших із соломи.

Церква й релігійне життя

У боях першої світової війни, які відбувалися на території Заріччя, церква була знищена гарматним стрільном, але зразу по закінченні воєнних дій було побудовано, на скору руку, другу (каплицю) з однією банею, бо в плянах було побудувати більш величаву церкву. Та не скоро прийшлось це зреалізувати, бо щойно в грудні 1942 р. церква була готова до відправ. Нова церква побудована в гуцульському стилі, з трьома банями та з хорами внутрі церкви. Парохами  були  такі отці: Луговий, Дмитраш, деякий  час  І.Бойків  та  Крижанівський. На окрему згадку заслуговує о.І.Бойків. Був це молодий, енергійний та повний динамізму священик-патріот. Своїми проповідями він зворушував людей до тієї міри, що люди плакали, немов малі діти. Він палко й гарячо закликав своїх вірних не тільки до більш релігйного життя, до приспішення заходів до побудови нової цер-кви,  але й теж до активної праці в "Просвіті" та в кооперативі. Він часто заходив до "Просвіти", служачи своїми порадами, а все село зі сльозами на очах прощало його, коли він по кількамісячнім побуті в Заріччі виїхав на душпастирську працю до США.

При церкві існувало братство ім. св. Сави та Сестрицтво ім. св. Варвари. Вони займалися переведенням збірок на будову церкви, на Різдвяні свята ходили з колядою, а теж утримували порядок і лад у церкві.

Школа

До 1931 р. існувала чотироклясова школа, а в 1932 р. відкрили п'яту клясу. Тому, що дітей було багато, хоч і не всі відвідували (про це окупантська влада не турбувалася), а кляс-кімнат було тільки три, довелось провадити навчання зраня та по обіді. Протягом кількох літ одна кляса навчалась у кімнаті господаря І. Клим'юка. Десь у половині 30-их років школу перебудовано, а радше надбудовано, бо з школи зняли дах та поставили поверх, в якому примістилися дві кляси та канцелярії школи й самого керівника.

Управителем школи, від війни аж до 30-их років, був українець М. Данилюк, якого передчасно переведено на пенсію, а на його місце призначено поляка С.Фурмана. За керівництва школою М.Данилюком шкільні діти ставили Миколаївські сценки. а в 30-их роках було навіть поставлено сценку "Діло в честь Т. Шевченка". Цю сценку підготовляли учителька Климентина Гарасимович та її брат Степан Гарасимович, що був студентом права в тому часі. Цю сценку, як теж і Миколаївські, доводилось ставити в одній з кляс, бо залі в селі не було.

При школі для користування учнів було зорганізовано шкільну бібліотеку, зложену виключно з українських книжок.

Постановкою сценки управитель М. Данилюк приспішив свій відхід на пенсію, бо це не подобалося "властьімущим" у повітовій шкільній раді, як не подобалось полякам і те, що М. Данилюк, був щирим українцем, займався теж громадською та політичною діяльністю. Під час виборів до громадської ради він заохочував людей голосувати за свідомими національно українцями, а при виборах до польського сейму заохочував до голосування за кандидатом-українцем.

По перебранні школи поляком обставини різно змінились. Замість влаштування Миколаївських сценок та відзначень Т. Шевченка, введено відзначення Юзефа Пілсудського, 3-го травня та "свєнта неподлєґлосьці" в листопаді. Немов на глум дітям, та сама вчителька, яка колись підготовляла Шевченківську сценку, тепер підготовляла імпрези окупанта. Учнів змушувано заучувати польські "піосенки" та "вєршикі", що їх співано та виголошувано на імпрезах. Українські діти підсвідомо не виявляли найменшої охоти до польщини і одного дня при розучуванні слів та мелодії "Боже, цось Польске" своєю нехіттю довела до того, що докраю поденервована вчителька-полька кинула скрипку, на якій акомпаніювала при співі, на підлогу, а сама, розплакавшись, як дитина, вибігла з кляси. Та рад-не-рад учні таки були змушені розучувати польщину, щоб не одержати поганих оцінок не тільки зі співу та польської мови, але й інших дисциплін.

В 1939 р. "моцарство" тріснуло, мов миляна банька, директор-поляк виїхав, а на його місце прибув українець Припхан, що побув до 1941 р. В цьому році керівництво школою обняв  колишній  учитель  школи  Д.Бабинець, якого в  лютому  1944  р. розстріляли разом з іншими двадцятьма мешканцями Заріччя нові окупанти - німецькі фашисти. Приємно було відвідати школу в 1941-44 рр. Управитель Д. Бабинець подбав про те, щоб у цій школі створити українську атмосферу. Було теж привернено відзначування роковин Шевченка та інших національних  свят.

Тому, що в 1939 р. з упадком Польщі із шкіл Заріччя та дооколишніх сіл відійшов польський елемент, а на їх місце прийшли українські, часто без відповідної фахової підготовки, які часто не знали, як поконати труднощі при навчанні дітей. І тому, що цей стан погіршився ще більше в 1941-42 роках, тому то окружна шкільна рада в Івано-Франківському зобов'язала всіх учителів брати участь у волосних педконференціях, на яких учителі заслухували лекції, що їх переводили вчителі, а по лекціях продискутовували як позитиви, так і негативи, заслуханої лекції. У Заріччі така педконференція відбулась в лютому 1943 р., а дві інші відбулись у Білих та Чорних Ославах. В такий спосіб вчительство набувало практичних знань.

Кооператива

Близька віддаль до Ділятина, в якому було безліч крамниць, що  їх власниками були євреї, не сприяли розвиткові торгівлі в селі. У Заріччі було кілька харчових крамниць: одна з них належала українцеві, друга — євреєві, а третя була філією кооперативи в Ділятині. Кооператива примістилась в домі господаря Ханенка, який жив при головному шляху Ділятин-Заріччя-Білі Ослави, якраз напроти крамниці єврея. Крамницю єврея, прозвано "Лінці", що по двох роках згоріла, а кооператива позбулася конкурента. Кооператива проіснувала аж до упадку Польщі, хоч не мала конкурента в селі, то мала цих конкурентів у місті .

Причиною її слабого розвитку була не малосвідомість селян, хоч, на жаль, і таких не бракувало, а головно через убогість селян, як теж тому, що кооператива не могла нічого в селян купити, а також тому, що не провадила вимінної торгівлі (за виїмком яєць). Якщо хтось хотів щонебудь купити, як наприклад, цукру, мила, нафти, сірників чи інших необхідних речей, то мусив перше продати свої продукти в місті. І вже прямо не допускали крамарі до того, щоб селянин чи селянка залишили його крамницю з грішми в кишені. Якщо б керівництво кооперативи зуміло було зорганізувати закуп продуктів, то не має сумніву, що розвиток кооперативи був би феноменальний. На жаль, в кооперативі селяни могли тільки виміняти свіжі яйця за готовий продукт, а це було замало, щоб  могло було сприяти буйному розвиткові кооперативи.

Крамарями  в  кооперативі були Стефурак та Колянковський з Ділятина, а пізніше прийшла Катерина Наконечна, колишній вояк УГА, і яка багато допомогла в культурній праці, влаштовуючи чайні вечори.

"Просвіта" та культ-освітнє життя

Як ми вже згадували, читальню  "Просвіти" засновано ще   перед  першою світовою війною, рівнож і приблизно в тому часі засновано товариство "Січ", яке мало свою печатку з написом: “Товариство Січ в Зарічі" (в тому часі вживали тільки одну літеру "ч" в назві Заріччя). Інтенсивна діяльність "Просвіти" почалась уже під кінець 20-их років XX ст. у Заріччі. Спочатку “Просвіта" мала приміщення в хаті господаря Івана Гаврилюка, де відбувалися збори, засідання управи, проби аматорського гуртка і була приміщена невелика шафа з книжками для визичення книжок членам. Головою "Просвіти" був недовгий час В.Обідняк, але за вислужництво полякам,  яке почав робити вже бувши вибраним головою, його на загальних зборах  висвистали і   усунули з головства.

У відплату цей тип пізніше, де міг, то старався класти колоди під ноги управі "Просвіти". При кінці 30-их років його було вбито, однак поліція не могла знайти винного.

По усуненні Обідняка, головою "Просвіти" обрано М. Стельмащука, який на цьому посту був аж до розв'язання "Просвіти" польською владою в 1939 р. У цьому часі йдуть намагання побудувати дім "Просвіти". Було знайдено площу під будову, яка була недалеко церкви та майже напроти школи і кілька метрів від сільського уряду. Було звезено дерево та почато будову, яку підведено до висоти   майже двох метрів,   коли нагло прийшла заборона від повітової влади: припинити будову. Зарічанці говорили, що цього доконав не хто інший, а таки колишній голова Обідняк. І так будування дому для "Просвіти" припинилось аж до 1941 р. І щойно в цьому році, на т. зв. полі "могилах", про яке   згадує д-р І. Докторук у своєму   спогаді "Як стелився мій життєвий шлях", яке було друковане в журналі  “Гуцулія", почато будову  дому,   яку   закінчено по  закінченні  Другої світової війни. Тепер у цьому домі приміщено  "Сель-клюб".

У 1932 р. при "Просвіті" було зорганізовано аматорський  гурток, який відіграв позитивну й значну ролю в піднесенні рівня національної свідомости і проіснував, хоч часто із змінний аматорським складом, аж до 1939 р. У 1930 р. до Заріччя заїхав був драмгурток із Ділятина та поставив комедію "Бабський бунт", а рік пізніше цей гурток поставив п'єсу "Невольник". Тому, що залі на вистави в Заріччі не було, то виставу довелось ставити в стодолі (клуні) господаря А.Ігнатишина. Постава  цих  двох  вистав  заохотила  заріччанців  зорганізувати  свій власний  драмгурток.

Першу виставу, яку поставили заріччанці своїми власними силами, була "Назар Стодоля" Т.Шевченка, її підготовили д-р І. Докторук та мґр. С. Гарасимович, а головні ролі виконували: Назара -І. Бахмат, Галі - Марія Вацик, Гната - Прокіп Бакай. Виставку цю поставлено в хаті одного господаря, що мешкав недалеко церкви.

Заохочені успіхом аматори тепер під керівництвом мґр. С.Гарасимовича та Василя Вацика підготовляли нову виставу, але залі на постановку вистави все ще не мали. Положення врятував господар  Максим Вацик, який відпустив у своєму домі дві кімнати. Самі аматори усунули стіну, що розділяла кімнати на дві, та з  двох кімнат зробили одну велику, відділивши частину на сцену, яку теж зробили. Правда, в тому часі декорацій на сцені ще не було, але це не було великою перешкодою, бо вистави користувались успіхом. Заля-кімната була вщерть набита глядачами, а ті, які не могли поміститись, дивилися через двері або вікна.

Цей перший аматорський гурток проіснував більше року і за той час поставив драму І. Тобілевича "Безталанна", І. Котляревського "Наталка Полтавка". Хоч аматори не мали відваги ще співати, то оперетку "Наталка Полтавка" поставлено, уникаючи спів у.

Через деякі внутрішні непорозуміння (і де їх тільки нема?), а теж з причини виїзду головного аматора (для відбуття військової служби) гурток припинив свою діяльність, однак не надовго, бо вже через кілька місяців організується новий аматорський гурток, із зовсім свіжим аматорським складом, який восени 1934 р. починає свою діяльність виставою "Страшна помста”.

Була це, властиво, п'єса, яка повинна б була мати назву "Тарас Бульба" за одноіменною повістю М. Гоголя "Тарас Бульба". Однак автор (прізвища, на жаль, не пригадую) пристосував цю п'єсу під іншою назвою.

У головних ролях виступали Остап - В. Неїльчук, Андрій -  М.Івасюк (тепер православний священик у Львові), Валерія  - М. Мельник-Булелик.

Черговою виставою була трагедія "Ой  не ходи, Грицю...". Підготовкою її взявся досвідчений аматор з Ділятина М. Сайко. Визнаючись на музиці, він подбав про те, що співу тим разом уже не уникали, як раніше у виставі. І з великим трудом і зусиллям навчив хлопців і дівчат співати. Аматори виготовили теж декорації, які намалював М. Сайко.

П'єса "Ой, не ходи Грицю..." пройшла з надзвичайним успіхом. Гра і спів аматорів у музичному супроводі була великою  новиною та несподіванкою для глядачів, а саме виконання аматорами роль - бездоганне. У головних ролях виступали: Гриць - В. Неїльчук, Маруся - В. Яворська-Кметюк, Дарина - М. Мельник-Булелик, Потап - М. Івасюк.

Заохочені успіхом аматори і керівник М. Сайко далі працювали, поставивши за кілька літ такі п'єси, як: "Невольник", "Степовий гість", "Олекса Довбуш", комедії "На першій гулі", "Маневри кохання" та ряд інших п'єс.

У гуртку змінялись аматори, але сам гурток проіснував аж до розв'язання "Просвіти". Варто згадати імена ще інших аматорів, яких не згадано раніше, а яких згадати варто, бо і їх безкорисний труд і праця будили національну свідомість в одних, а в других її підвищували, а ними були Василина Вацик, Михайло Кащак, Микола Булелик (заарештовані разом із аматором В. Неїльчуком у 1941 р. і з них тільки М. Кащак врятувався, а М. Булелик і В. Неїльчук правдоподібно загинули в підвалах НКВД), Микола Бахмат, Михайло Булелик, Петрочко.

Улітку 1941 р. аматорський гурток знову відновив свою діяльність, поставивши дуже актуальну на той час п'єсу п. з. "За честь, за славу, за народ", та "Їхав стрілець на війноньку". Тепер аматорський гурток уже мав кращу залю, яку було перероблено з колишньої корчми "Шмая". "Шмай"-Гартман у 1939 році покинув Заріччя, а управа сільради з корчми зробила маґазин. Улітку 1941 р. цей магазин війт громади М. Ковалюк, замордований 1944 р., передав УОТ (Українське Освітнє Товариство), яке існувало в часах німецької окупації. Аматори самі побудували сцену та пристосували магазин до потреб залі. З п'єсою "Їхав стрілець на війноньку" аматорський гурток відвідав село Дору, а з "За честь, за славу..." село Білі Ослави узимку 1942 р. П'єси ці підготовляли М. Булелик та М. Бахмат, які виконували теж головні ролі, а ролю дівчини грала досвідчена вже аматорка В. Вацик. Останню виставу "Їхав стрілець на війноньку" було повторено в 1942 р. і була вона, наче передвісником того, що сталося пізніше, бо й дійсно в 1943 р. багато аматорів виїхало до дивізії, а деякі дещо пізніше опинилися в підпільному русі ОУН і УПА.

Поруч існування аматорського гуртка старших існував теж аматорський гурток доросту в 1933-34 рр. За допомогою досвідченого старшого аматора І. Бахмата вони відіграли сценку В. Лебедової "Вінок на могилу Т. .Шевченка" та І. Блажкевича "Діло в честь Т. Шевченка”, "При ватрі", "День свободи" тощо.

Хор

Десь у половині 30-их років було зорганізовано мішаний хор, що ним довший час керував диригент Р. Пашуляк, який керував теж і мішаним хором у Ділятині. Крім влаштування концертів та відзначування національних дат зокрема 1-го Листопада 1928 р., Базару, Крут, участи у зеленосвяточних походах до могили, хор кожного року виступав на окружних просвітянських з'їздах у Ділятині, що їх організувала філія т-ва "Просвіти".

Дитячий садок

У 1932 р. і протягом кількох років управа "Просвіти" організувала на час вакацій дитячий садок, до якого щоденно приходило кільканадцятеро дітей у віці 8-12 літ. Виховники й виховниці, що їх присилала філія "Просвіти" в Ділятині, не були місцеві, однак вони щиро й відданої працювали, навчаючи дітей історії України, пісень та віршів, а теж вільноручних вправ та різних ігор і забав. На закінчення дитячого садка відбувався попис.

Культурні зв'язки заріччанців із іншими місцевостями

Безперечно, найтісніший зв'язок був утримуваний з Ділятином. Воно й не диво, бо Ділятин найближчий Заріччю, а крім того в Ділятині була філія т-ва "Просвіти", яка була центром для цілої Ділятинської округи, її діяльність була так широковідома, що навіть совєтські автори в Історії міст і сіл УРСР Івано-Франківська область (видана в 1971 р.) не змогли промовчати цієї діяльности і згадали одним реченням. Філія часто забезпечувала Заріччя доповідачами з нагоди різних річниць та заохочувала до праці управи "Просвіти" по селах. Душею філії і надхненником праці був організатор Д. Федик, який майже кожного року організував окружні з'їзди. До найбільш імпозантних і незабутніх належить з’їзд у 1932 р. з нагоди відзначення 50-ти літття "Рідної Школи" та в 1938 р. для відзначення 70-ліття Матірного т-ва "Просвіта".

Та не лише з Ділятином утримувався дружній зв'язок, але теж із селом Білі Ослави та Лоєва. Аматорський гурток із Заріччя їхав з п'єсою "Ой, не ходи Грицю..." в Білі Ослави, а хор цього села давав концерт у Заріччі. Узимку 1942 р. аматорський гурток із Заріччя дав виставу в Білих Ославах "За честь, за славу, за народ", а аматорський гурток із села Лоєва ставив п'єсу "Назар Стодоля" в Заріччі.

Луг

У 1936-му році було зорганізовано т-во "Луг" нового статуту, але, на жаль, це товариство чомусь не проявило більшої і замітнішої праці. Крім заучування луговиками впоряду та декілька маршів до Ділятина, воно не проявило іншої діяльности.

Ділятин-місто для задоволення

духово-національних потреб заріччанців

З метою задоволення своїх духово-національних потреб заріччанці відвідували Ділятин, де в залі УХО (Українська Християнська Організація) ставили п'єси українські мандрівні театри, як театр В. Блавацького, театр ім. І. Тобілевича, що ним керував М. Бенцаль, театр Садовського та Йосифа Стадника. Ці театри, зокрема два перші, кожного року приїздили до Ділятина і зупинялись тут кілька днів, де кожного вечора ставила якусь п'єсу. Глядачі насолоджувалися такими постановами, як Голгота", "Орленя", "Шаріка", " Орфей у пеклі", "Сорочинський ярмарок", "Вій", "Зруйнування Січі", "Ой не ходи, Грицю…", "Гуцулка Ксеня" та цілий ряд інших. Театр Йосифа Стадника навіть завітав був до Заріччя (до тієї маленької залі), де ставив п'єсу "Отаман Пісня".

Навіть під час Другої світової війни до Ділятина завітав був театр зі Львова, ставлячи М. Гальби "Ріку" та "Молодість" і театр "Веселий Львів" зі скечами та співами Лаврівських. У 1943 р. весною завітав був до Ділятина ансамбль пісні й танцю Чуперчука. Тож заріччанці так, як і ділятинці, ніколи не могли нарікати на нудний час.

Різна діяльність заріччанців

У 1933 р. було висипано при головній трасі Ділятин-Заріччя-Білі Ослави високу могилу. Сипання могили зайняло цілий тиждень і без жодних перешкод було закінчене успішно. Того ж року відбувся перший маніфестаційний зеленосвяточний похід на могилу, який відбувався кожного року — до 1939-го року. Була це найвища могила в цілому Ділятинському районі. Восени 1938 р. кількох хлопців скрито, перейшовши кордон, подалися на Закарпаття, щоб уже не тільки словами, але й ділами доказувати невмирущість ідеї вільної Батьківщини-України. Про них було й зложено пісню, яка кінчалася такими двома строфами:

"Не плач, старий батьку, не плач, не журися,
Май надію в серці і Богу молися.
Закарпаття пропало, але не на віки,
Ці хлопці будуть ще героями в світі".

              

Ліквідація товариства "Просвіта"

Закінчуючи огляд діяльности "Просвіти", не можна не згадати тих членів управи, що протягом кількох років (аж до дня замкнення) активно працювали в управі "Просвіти", а ними були такі особи: В. Булелик — секретар, М. Докторук — скарбник, який кілька місяців мав у себе на утриманні диригента хору (Докторука вбили в 1944 р.) та А. Вацика — бібліотекаря, який дбав про бібліотеку та справив кілька сот книжок.

Культосвітня й усвідомлююча акція, що їх провадила "Просвіта" через аматорський гурток та хор, енергійність і охота в молоді до праці на народній ниві, посвята безкорисній праці та наслідки, які з цієї праці випливали, піднесення рівня національної свідомости й гідности не могли подобатися польській окупаційній владі, а саме т-во "Просвіта" стало повітовим властям "сіллю в оці", які чекали нагоди, щоб закрити "Просвіту" та припинити її усвідомлюючу акцію. Така нагода трапилася весною 1939 р.

Коли ранньою весною 1939 р. було проголошено створення вільної Карпатської України, а карпатські січовики складали свої буйні голови в її обороні перед наступом мадярських гунів, все село жило в гарячковому настрої. В тому часі в школі сталася незвичайна подія: десятилітній учень повиколював очі всім "чтердзєсцє крулям польскім", що були на одному образі-табльо. Хлопець був замалий, щоб його судити, але зате потерпіла "Просвіта", бо, за словами влади, вона була спричинником лиха. З того часу "Просвіта" вже не існувала, бо всі окупанти боялися існування "Просвіти".

Дописка-інформація  М.Бахмата

Згадуючи про М. Стельмащука, голову "Просвіти" в Заріччі, я нічого не згадав про те, що з ним сталося. Згинув він трагічно, мабуть, під кінець 1943 р., або в січні 1944 р. Причиною смерти було те, що восени 1943 р. відділ упівців кілька разів зчистив крамницю "Ганза" (мала продукти, які видавали на т. зв. "бецугшайни") від її продуктів. Сліди показували, що упівці проїздили із забраними речами через Заріччя. Кримінальна поліція чи Гестапо домоглись у М. Стельмащука, щоб він передав їм список закладників (Стельмащук в цьому часі був волосним війтом збірної громади), яких німці були б або розстріляли, або вивезли до концтаборів, якщо б упівці були зробили чергове спорожнення крамниці "Ганзи". Розмову про передачу списка закладників німцям підслухала одна дівчина і поділилася цією подією з своєю товаришкою, яка мала контакт з підпіллям. Місцевий провід підпілля кілька разів пробував зустрітися з Стельмащуком, доручаючи йому прийти на умовлене місце. Незважаючи на те, що сам Стельмащук був членом ОУН, на зустріч він ніколи не являвся. Однієї ночі Стельмащука забрали з дому (особи невідомі), а через кілька днів його труп було знайдено в лісі. За вбивство Стельмащука німці в лютому 1944 р. розстріляли 20 заріччанців, а між ними директора школа Д. Бабинця.

 

Ми повище подали обширний допис про громадсько-культурну-політичну діяльність в селі Заріччя авторства заріччана п. М. Бахмата14).

Тут варто зазначити, що в Заріччі, як подає "Громадський Голос", ч. 6, з 14-го лютого 1931-ий рік, споруджено один з найкращих пам'ятників поляглим героям. Цей пам'ятник являє собою височенну кам'яну могилу, на яку пішло близько 800 возів каміння. На горі могили здвигнено міцний дубовий хрест. Цей хрест такий тяжкий, що його підносили 128 гуцулів. Між іншим, цей пам'ятник споруджено протягом чотирьох днів, що говорить про великий ентузіязм, з яким працювали на його споірудження гуцули. Коли перевести на гроші вложену працю на пам'ятник, то вона б коштувала 6.000 золотих. Вінців довкола хреста нараховувалося до 200 метрів. Ціла будова споруджувалася під проводом Дудзяного, Ковалюка і Обідняка.15).

У старовину село Заріччя належало до Руси-України. Від XV століття воно належало до Польщі, від половини XVII століття — до Австро-Угорщини, від 1928-го року — до ЗУНР, від 1920-го року знову до Польщі (аж до 1939-го року), відколи включене було до УРСР.

Адміністративне село Заріччя за польської влади належало до Станиславівського воєводства (тепер Івана-Франківськ), повітового і податкового урядів в м. Надвірній; судового, поштового і телеграфічного урядів в м. Ділятині. В м. Ділятині також знаходилась залізнична станція, що обслуговувала Заріччя.

За статистикою з 1970-го року село Заріччя є центром сільської Ради, воно віддалене на 14 км від Надвірної, а від залізничної станції в Ділятині на 5 км. Населення на 1971-ий рік нараховувалося 3731 особа. До Заріччя належить присілок Ровеньки.

Колгосп-радгосп має 4419 га земельних угідь, млин і пилораму. Виробничий напрямок радгоспу — м'ясо-молочний. На  площі 117 га радгосп вирощує льон.

В селі є восьмирічна школа, медпункт, поштове відділення, дві крамниці, дві бібліотеки та кравецька і шевська майстерні.

За післявоєнні роки мешканці села звели 700 нових житлових будинків. Центральна вулиця села заасфальтована.16).

 

 

 

 

1) М. Бахмат. До історії села Заріччя.

2) Історія міст і сіл УРСР.   Івано-Франківська область, Київ, 1971, стор.436.

3) Там же.

4) Д-р Іван Докторук. Запитальник Гуцульського Дослідного Інституту.

5) Звіт т-ва "Просвіта" від 1. 1. 1906 до 31. 12. 1907 р.

6) Там же.

7) “Schematismus  und  Statistik  des  Grossgrundessitzes  im  Konigreiche  Galizien mi Lodomerien  und  dem Herzogtume  Krakau, dann  im  erzogtume Bukowina”. Von Ignaz Tittel/ Prag 1913.

   8) Д-р Іван Докторук. Запитальник Гуцульського Дослідного Інституту.

  9) Там же.

  10) Календар св. Йосафата на 1924 рік. Зложив о. Володимир Семків. Друкарня оо. Василіян у Жовкві. УНМ.

 11) "Голос дяків"; ч. 10, з 1925-го року.

 12) Шематизм Станиславівської Єпархії за 1935-ий рік-

 13) Там же.

 14) М. Бахмат. До історії села Заріччя.

  15) "Громадський Голос". Львів, ч. 6. 14-го лютого 1931.

  16) Історія міст і сіл УРСР.   Івано-Франківська область, Київ, 1971, стр. 436.

 

Куди далі?